Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Занадто густий туман не пропускав ніяких звуків — ні шелесту листя, ні шереху хвої під ногами, ні звуків падіння крапель з гілок. Крім того, звук, який привернув його увагу, зовсім не був звуком падаючих крапель. Річард зосередився на темних тінях, намагаючись розгледіти, що ж переміщувалося — а тепер зупинилося — між стовбурів.
Рух відновився, цього разу трохи швидше, немов щось знайшло нову мету. М'який шовковистий шелест в гілках дерев нагадував тепер звук, з яким лезо коника ковзає по гладкому льоду.
Річард спробував відсунутися, коли щось з хлюпающим звуком вхопило його другу ногу
Він повернувся, намагаючись розглянути, що утримує ногу, в цей час щось із легким пихтінням вп'ялося в руку вище ліктя. Він був без сорочки, і тіло відразу загорілося від липкого дотику. Відсмикнувши руку, він відступив і від того, що торкнулося його ноги. Не випускаючи з руки меч, він провів кулаком по передпліччю лівої руки в спробі трохи заспокоїти пекучий біль, і пальці забарвилися теплою кров'ю. Його власний гнів змішався з магічним гнівом меча, і заповнив свідомість немов повінь. Вибух люті був настільки великий, що погрожував ось-ось пересилити почуття обережності.
Він знову повернувся, пробуючи розглянути в темноті джерело небезпеки. Червоні смуги на світанкової небі відбивалися від леза меча, створюючи враження, що полірований метал покритий кров'ю, що відповідало реальній крові, яка заливала його ліву руку.
Навколишні тіні почали стискати кільце навколо нього. Неважливо, що це було, але воно наближалося, захоплюючи гілки, листя і чагарник. Насувалося рівно і невблаганно. Річарду подумалося, що м'який шиплячий звук міг бути звуком обпаленого листя, коли незрозуміле щось просувалася вперед і торкалося його. Запах обпаленого листя отримав підтвердження через пекучі ранки і на його тілі; однак пояснення, що могло викликати подібний запах, у нього поки не було. В інших умовах він, мабуть, міг би і засумніватися в своїх висновках, якби не гостра біль, якої завдав йому дотик цього невідомого створіння. Крім того, він знав, що це його кров заливала йому руку.
Інстинктивно Річард відчув, що його час закінчується.
36
Річард стрімко, безшумно підняв меч і приготувався до атаки. Він не знав, кого саме збирається атакувати, просто вирішив, що необхідно триматися насторожі. Він торкнувся лезом покритого потом чола.
— Будь справедливий сьогодні, клинок, — м'яким шепотом ледь чутно вимовив він, намагаючись повністю зосередитися на тому, що йому належало зробити.
Кілька важких дощових крапель впали прямо на його оголені груди. Спочатку невеликий, дощ, схоже, посилювався. М'які удари крапель об листя дерев почали лунати частіше і голосніше в безмовному лісі. Річард покліпав, струшуючи воду з він.
Серед шереху і хитання гілок раптово прочувся звук квапливих кроків — хтось біг в його бік. Він впізнав неповторну ходу Кари. Очевидно, вона обходила їх табір, і її увагу — як і його — притягнули ці дивні звуки. Знаючи Кару, він був анітрохи не здивований її спостережливістю.
Крізь звуки дощу, що оточують його, Річард розрізнив характерний шерех розсування гілок. Тут і там лунав короткий тріск, ніби хтось, підкрадаючись в темряві, наступав на сухі гілки. Щось торкнулося його лівої руки. Він здригнувся, уповільнив крок, прибираючи руку від липкого дотику. Знову запульсувала пекуча біль. Тепер на руці було дві рани, що кровоточили. Він відчув, як щось ззаду вчепилося його ноги. І постарався відсунутися подалі.
Неподалік Кара з тріском пробиралася крізь чагарник, забувши про всяку обережність, вже не намагаючись залишатися непомітною. Вона тримала в руці ліхтар, в якому відкрила одну із стулок, намагаючись краще освітити їх стоянку.
Нарешті Річард теж зміг розгледіти свого ворога. Це було схоже на дивну темного кольору павутину, яка обвивала кущі та дерева навколо нього. Нитки нагадували товсті шнури із чогось органічного. Вони були липкими. Він не зміг би пояснити, що це було, як і хто розташував цю павутину навколо нього.
— Лорд Рал! Ви в порядку?
— Так. Залишайся на місці.
— Що відбувається?
— Поки що не знаю.
Шерех лунав все ближче. Темні жили навколо нього напружилися, а одна з них доторкнулася до його спини. Він здригнувся, розвернувся і різко змахнув мечем.
Ледве він завдав удару, як жахлива павутина немов натягнулася і присунулася ближче.
Кара відкрила всі щитки ліхтаря, сподіваючись зрозуміти, що відбувається. Річард побачив, що, немов огорожею, майже обгорнутий блискучими нитками. Піднявши голову, він побачив, що й там, нагорі, перехрещуються моторошні нитки. При цьому огорожа постійно стискалася, залишаючи йому все менше місця для маневру.
Спалах розуміння пояснив йому, що за звук він чув. Текучий рух здійснювало те, що ткало навколо нього цю павутину, наче він був їжею для гігантського павука. Нитки цієї павутини здалися йому товщиною з палець, але він поняття не мав, наскільки точні його враження. Однак він відмінно розумів, що від дотиків до цих ниток залишаються пекучі опіки — про це свідчили його ноги, ліва рука і спина.
Він бачив Кару, освітлену світлом ліхтаря. Вона зупинилася неподалік, шукаючи спосіб допомогти йому.
— Кара, назад! Не торкайся його, воно обпікає.
— Обпікає?
— Так. Як кислота. І воно дуже липке. Тримайся від ниток подалі, інакше і ти потрапиш у пастку.
— А як ви збираєтеся вибиратися звідти?
— Я прорубаю собі вихід. Залишайся на місці і чекай — я сам підійду до тебе.
Коли мережа зліва від нього зробилася більш напруженою, він підняв меч і атакував. Промінь від ліхтаря Кари відбився від леза, що прорізало плутанину липких волокон. Розрубані кінці метнулися в різні боки і повисли на гілках, немов мох. При світлі було помітно, як скручується листя, опалене дотиком пекельних ниток.
Але хто б не створив цю павутину, його не було видно.
Дощ припустив сильніше, Кара металася з боку в бік, пробуючи знайти спосіб підібратися ближче. — Думаю, я зможу…
— Ні! — Заволав він. — Я сказав, тримайся подалі звідси!
Річард рубав мечем товсті темні канати скрізь, де вони підходили до нього надто близько; намагався послабити їх напругу, розірвати цілісність. Однак був змушений припинити свою дивну сутичку — липка павутина чіплялася і за лезо.
— Я зобов'язана допомогти вам зупинити це! — Кричала Кара в прагненні звільнити його.