Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Річард відшукав стежку і став спускатися. Сліди Самуеля були ще видно, але сніг уже почав замітати їх.
— Не знаю. Мене це теж здивувало.
— А чому Самуель вважає, що ваш меч належить йому?
Річард повільно видихнув. — Самуель носив цей меч до мене. Він був Шукачем, хоча і названим незаконно. Не знаю, як Меч Істини дістався йому, але Зедд побував в Землі Агада і забрав його. Самуель вважає, що все ще має право володіти мечем.
Кара дивилася недовірливо.
— Він був Шукачем до вас?
Річард виразно подивився на неї.
— У нього не було ні магії, ні характеру, щоб стати справжнім шукачем істини. Він не зміг опанувати магією меча, тому магія
39
Річард пальцем стер з брів піт і краплі дощу. Денне світло майже не досягало поверхні болота, але навіть без прямих сонячних променів задуха була нестерпною. Після тієї сніжної бурі в горах Річард не надто заперечував проти спеки. У всякому разі, не так, як міг би за інших обставин. Кара теж не скаржилася, хоча вона взагалі рідко скаржилася на особисті незручності. Поки вона була поруч зі своїм Магістром Ралом, вона була всім задоволена. Хоча й робилася дратівливою, якщо він робив що-небудь, на її думку, ризиковане. Цим пояснювалася її різка реакція на плани Річарда відправитися до Шоти.
То тут то там на вологій землі під деревами можна було помітити свіжі сліди, залишені Самуелем. По тому, якими довгими були його кроки, було ясно, що компаньйон Шоти пристрасно жадав повернутися під захист господині. Велике враження на Річарда справило те, що Кара першою вказала йому на цей факт. Після того дня в лісі, коли Річард показав їй, Ніккі і Віктору, яку інформацію можна витягти з звичайних відбитків ніг на землі, Кара стала уважніше ставитися до слідів.
Хоча Самуель явно поспішав і, схоже, не мав наміру нападати на них знову, Річард і Кара таки трималися насторожі на випадок, якщо він — або хто-небудь ще — ховається в тіні. Непрохідне болото, крім іншого, допомагало Шоті утримувати непроханих гостей на відстані. Річард не знав, що їх може чекати під прикриттям листя і тіні, але жителі Серединних земель, включаючи чарівників, зовсім не рвалися побувати у володіннях Шоти без великої необхідності.
Дощ перестав, але було настільки туманно і волого, що здавалося, ніби він і не думав закінчуватися. Крони дерев немов увібрали в себе туман і дощ, тепер кидаючи їх великими краплями на землю. Широке листя на довгих вигнутих гілках, що торкалися землі, листя лози, що обвивалася навколо стовбурів дерев, гнулися під вагою цих крапель, від чого навколишній ліс безперервно плавно коливався в тихому, мовчазному повітрі.
Криві дерева на болоті горбилися під вантажем лоз і лишайника, які хаотично і важко звисали з гілок, напівприховані туманом. Жорсткий лишайник і чорна цвіль плямами покривали кору дерев. Не раз на відстані Річард помічав птахів, які спостерігали за ними з гілок.
Над темною застояною водою, що заповнювала западини, немов примари, піднімалися випари. На кордоні води і суші можна було бачити сплутане коріння дерев, що випирало з землі. Якісь істоти рухалися в темній воді, створюючи легкі хвилі і розриваючи плівку ряски. З тіней, що перетинали воду, дивилися чиїсь очі.
Вологе болотне повітря заповнювала какофонія пташиних криків; подорожнім постійно доводилося відмахуватися від комах, що хмарами кружляли навколо них. Ззаду, в тумані, були чутні крики і свисти якихось тварин. У той же час густа нерухома рослинність і гнітюче, сперте, важке повітря надавало цьому місцю особливого тривожного спокою. Річард бачив, як Кара гидливо морщить ніс, почувши запах гнилі.
Стежка крізь густу рослинність все більше ставала схожа на живий зарослий тунель. Річард був радий, що їм не довелося ризикувати, шукаючи стежку в оточуючому їх болоті. Він відмінно уявляв всі кігті і ікла, що терпляче очікували там на обід.
На краю похмурого болота Річард зачекав, не виходячи з глибокої тіні. З-під темної плутанини гілок, звисаючого моху і чіпкої зеленої рослинності, здавалося ніби дивишся з печери на чудовий сяючий день. Незважаючи на мряку та туман на болоті, вечірнє сонце пробилося через товщу хмар, кидаючи промені світла на долину. Перед ним постало казкове видовище.
Навколо вкритої зеленню долини з усіх боків височіли неприступні сірі стіни навколишніх гір. Наскільки Річард знав, єдиний шлях до житла Шоти проходив через болото. Долина розкинулася, немов хвилястий килим з трав і диких квітів. Дубові, кленові, букові гаї плямами вкривали пагорби і спускалися в низини вздовж струмків, листя поблискувало у світлі вечірнього сонця.
У темному лісі, де стояли Річард і Кара, було відчуття, ніби стоїш на кордоні дня і ночі, дивлячись з темної сторони на радісний день. Неподалік, за чагарником і заростями дикого винограду вода спадала зі стрімкого схилу на краю болота і зникала в вертикальному стовпі туману, стікаючи до чистих озер і струмків далеко внизу. Її віддалений рев звідси, з висоти, звучав не голосніше, ніж шипіння. Дрібні бризки і туман зволожили їх лиця, поки вони з межі лісу милувалися відкрилася картиною.
Річард повів Кару по стежинці, що відходила від основної, яка закінчувалася, впираючись в скелі. Вузьку стежинку було б майже неможливо знайти, якщо б з попереднього візиту він не запам'ятав, де її шукати. Вона проходила через лабіринт валунів, майже прихованих під шаром тьмяної зеленої папороті. Лози, лишайник і чагарник також допомагали приховати непомітну доріжку.
На краю скель вони нарешті почали спускатися вниз. Стежка до долини здебільшого складалася із сходинок, тисяч сходинок, вирізаних в скелі. Сходи, звиваючись, спускалася вниз, повторюючи природні вигини місцевості, іноді оббігали валуни, піднімались на природні кам'яні підвищення, тільки для того, щоб дугою спуститися з них же до ущелини між валунами, або пройти по мосту між ними.
Вид на долину зверху був вражаючим. Потічки, що мчали по гірських схилах, звивалися між пологих пагорбів; це було найкрасивішим з того, що він коли-небудь бачив. Дерева, місцями збираючись разом, місцями в гордій самоті стояли на вершинах пагорбів, спокійні, притягаючі погляд, вселяючі надію.
Вдалині, посеред долини, між величних дерев, стояв прекрасний палац, сама витонченість, грація і блиск. Вишукані шпилі тяглися в небо, легкі мости з'єднували башти, навколо башточок вилися ажурні сходи. Кольорові прапори і стрічки майоріли на вершині кожної башти. Якби про величний палац можна було сказати, що він виглядає жіночним, то до цього палацу це визначення підійшло б у точності. Це місце виглядало підходящим для жінки на зразок Шоти.
Якщо не вважати Хартленда, де він виріс, і гір на захід від нього, куди Річард відвіз Келен видужувати в те коротке чарівне літо, він ніколи не бачив місця, яке могло б зрівнятися по красі з цією долиною. Тоді саме це змінило його уявлення про Шоту, що склалося у нього до їх першої зустрічі. Проходячи через болото, він думав, що тут саме підходяще місце для житла відьми. Але коли йому сказали, що її домом, як не дивно, була вся ця долина, він вирішив, що, в того, хто міг назвати таке мирне, гарне місце домом, звичайно ж, має бути щось хороше. Пізніше, коли він побачив красу Народного палацу, будинку Дарка Рала, він перестав приймати в розрахунок таку наївну точку зору.