Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Лезо увігналося йому прямо в лоб. Річард знав, що воно було достатньо довгим, щоб порізати мозок і вийти з іншого боку черепа. Людина мертвою впала позаду тремтячої дівчини, не встигнувши навіть подумати, щоб заподіяти їй шкоду.
І скоріше, як двоє інших встигли зробити хоча б крок, Ніккі гострою як бритва смужкою повітря знесла їм голови, які вдарилися об землю з подвійним глухим стуком. Їх обезголовлені тіла осіли по обидві сторони від дівчини.
Єдиним звуком, порушували безмовність ночі, був скрекіт цикад.
Дівчина
— Лорд Рал, дякую вам за те, що ви прийшли і врятували мене. Я живу лише для того, щоб служити вам. Моє життя в вашому розпорядженні. Наказуйте.
Поки дівчина говорила все ще тремтячим голосом, Кара і Ніккі розійшлися в сторони в пошуку нової загрози. Річард притиснув палець до губ, щоб дати їм зрозуміти, що потрібно зберігати тишу. Обидві побачили його жест і згідно кивнули.
Річард чекав, чуйно прислухаючись до будь-якого тривожного звуку. Так як дівчина вже сиділа на землі, він вирішив, що краще їй залишитися там, подалі від небезпеки. Він почув, як ворон сів на гілку дерева неподалік і з тихим шелестом склав крила.
— Все чисто, — сказала Ніккі, вийшовши з тіні. — Мій Хань показує, що інших людей поблизу немає.
Заспокоївшись, Річард розслабив напружені м'язи і почув, що дівчина тихо плаче від жаху. Він присів на верхню сходинку поряд з нею. Він подумав, що її переляк може бути викликаний побоюваннями бути вбитою, як і ті троє. Річард хотів заспокоїти її, запевнити, що з ними їй нічого не загрожує.
Він м'яко взяв її за плечі й підняв. — Все добре. Я не заподію тобі зла. Тепер ти в безпеці. — Коли вона піднялася, він обійняв її і притиснув її голову до свого плеча, при цьому дівчинка кинула переляканий погляд на трьох убитих, неначе вони могли піднятися і схопити її. Вже майже жінка, вона була стрункою і в той же час дуже крихкою, як пташеня, тільки збирається покинути гніздо. Вона з вдячністю обійняла Річарда своїми тонкими руками, відчуваючи полегшення від того, що все позаду.
— Цей птах твій друг? — Запитав Річард.
Вона кивнула. — Це Локі, він наглядає за мною.
— Ну що ж, він непогано попрацював сьогодні.
— Я думала, що ви не прийдете, Магістр Рал. Я думала, це моя вина, бо я виявилася недостатньо гарною жрицею.
Річард погладив її по голові.
— Звідки ти дізналася, що я прийду?
— Так сказано в переказах. Але я вже чекаю так довго, що почала сумніватися в їх правдивості. Я майже повірила, що ви визнаєте нас негідними. І боялася, що це моя вина.
Річард припустив, що перекази — це свого роду пророцтва. — Так кажеш, ти — жриця?
Трохи відсунувшись, щоб поглянути на його усмішку, вона кивнула. Річард побачив, що її величезні карі очі дивляться на нього з-під намальованої маски, що покривала все її обличчя. Таке видовище здатне було збити з пантелику кого завгодно.
— Я жриця кісток. Ви повернулися, щоб допомогти мені, і мій обов'язок — служити вам. Я та, хто повинен насилати сновидіння.
— Повернувся?
— До життя. Ви ж повернулися з мертвих.
Річард остовпів.
Ніккі присіла позаду дівчини.
— Що значить «повернувся з мертвих»?
Дівчина вказала на будову, з якої вони вийшли. — Зі світу мертвих… назад до живих. Про це говорить його ім'я, там, на могильній плиті.
Річард повернувся і дійсно побачив своє ім'я, висічене на монументі. У його свідомості відразу ж виник образ — ім'я Келен, теж висічене на камені. Обидва вони були живі, незважаючи на свої могили.
Дівчина глянула спочатку на Кару, потім на Ніккі.
— У переказах говориться, що ви повернетеся до життя, лорд Рал, але там нічого не говориться про те, що ви приведете з собою духів-охоронців.
— Я не повернувся з мертвих, я прибув сюди за допомогою Сильфіди. Вона там в цьому колодязі.
Вона кивнула. — Це колодязь мертвих. У переказах згадуються такі таємничі речі, але я ніколи не розуміла їх значення.
— До речі, мені слід називати тебе жрицею або по імені?
— Ви Магістр Рал, ви можете називати мене як вам завгодно. Хоча все життя мене звали Джилліан. Я була жрицею зовсім недовго, тому недостатньо знаю про все це. Дідусь говорив, що, коли прийде час, мій вік не матиме значення. Важливо буде лише те, що час прийшов.
— Ну тоді, як щодо того, щоб я кликав тебе Джилліан?
Вона кивнула, все ще занадто перелякана, щоб відповісти на його усмішку.
— Мені б теж цього хотілося, Магістр Рал.
— Моє ім'я Річард. Я б хотів, щоб ти називала мене Річард.
Вона кивнула, все ще з трепетом розглядаючи його. Річард не знав чим це було викликано. Чи то тим, що він Магістр Рал, чи то тим, що вона бачила в ньому мерця, який повернувся до живих і вийшов з своєї власної могили.
— Послухай, Джилліан, я поки нічого не знаю про ці твої перекази, але ти повинна зрозуміти, що я зовсім не повернувся з мертвих. Я прибув сюди, тому що у мене неприємності, і мені потрібні відповіді.
— Тоді ваші неприємності скінчилися. Ви вбили тих трьох. А відповідь полягає в тому, що ви повинні допомогти наслати на цих злих людей сновидіння і прогнати їх звідси. Вони змусили весь мій народ сховатися. Там внизу залишилися тільки старі. Вони бояться, що ці люди вб'ють їх, якщо не знайдуть того, що їм потрібно.
— А що вони шукають? — Запитав Річард.
— Я точно не знаю. Весь цей час я ховалася серед духів наших предків. Коли сьогодні вони зловили мене, їм було відомо моє ім'я. Напевно, вони змусили когось в селі розповісти їм про мене. Досить довго мені вдавалося вислизати від них. А сьогодні вони чекали мене там, де я ховала їжу. Вони схопили мене і зажадали показати їм, де зберігаються книги.