Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Коли вона впритул зайнялася цим питанням, виявилося, що серед тих, хто самовпевнено називали себе майстрами, фактично дуже небагато справді були ними. Різниця між тими, хто про роботу говорить і тими, хто дійсно її знає, була видна з першого погляду. Робота перших перетворюється на кошмар, робота останніх — приносить радість оточуючим.
Вона згадувала, як пишалася Уорреном, який був тоді поруч і всіляко намагався допомогти. Як же їй зараз його бракує.
Верна уважно дивилася навколо на пишність Палацу, на складне кам'яне різьблення. Але навіть ця краса навколо не в змозі була схвилювати її. Після смерті Уоррена їй все
Всюди у Палаці зустрічалися патрулі гвардійців. Ці солдати, ймовірно, ніколи навіть не замислювалися, яку кількість людської уяви, майстерності і сил знадобилася для створення такого місця, як Народний Палац. Вони завжди були його частиною, частиною того, що наповнювало його життям, точно так само, як тисячі солдатів до них протягом багатьох сотень років йшли по цих залах, охороняючи їх.
Верна помітила, що деякі з гвардійців рухалися парами, в той час як інші патрулювали великими загонами. М'язисті молоді чоловіки були одягнені в прекрасну уніформу із захисними шкіряними пластинами на плечах і грудях і всі були озброєні щонайменше мечами. Багато хто з гвардійців тримали в руках списи з блискучими металевими наконечниками. Верна помітила ще один тип гвардійців, на яких були чорні рукавички. Ці солдати були озброєні арбалетами, закинутими за плече. На їх поясах висіли зв'язки арбалетних болтів з чорно-червоним оперенням. Очі гвардійців завжди були уважними, спостерігаючи за всім і всіма.
— Здається я пам'ятаю, як Річард згадував щось про посвячення, — сказала Верна. — Але я не думала, що вони все ще роблять його, коли в палаці немає лорда Рала. Особливо тепер, коли лордом Ралом став Річард.
Верна зовсім не хотіла, щоб її слова прозвучали так поблажливо, хоча зрозуміла, як це звучить лише після того, як вимовила їх. Просто Річард був… ну… Річард.
Бердіна скоса глянула на Верну. — Він же Магістр Рал. Наша відданість йому не стає менше від того, що він далеко. Посвячення у палаці проводиться завжди, тут лорд Рал чи ні. І незалежно від того, як ти до нього ставишся, він — справжній лорд Рал. У нас ніколи не було Магістра Рала, якого ми поважали б так, як поважаємо його. І це робить обряд посвячення більш значним, ніж коли-небудь раніше.
Верна змовчала, але кинула на Бердіну вельми красномовний погляд, властивий аббатисі Сестер Світла. Хоча вона все розуміла, але вона була Сестрою Світла, що присвятила себе виконанню волі Творця. Багато років провівши в Палаці Пророків під дією заклинання, яке сповільнювало старіння, вона бачила, що правителі приходять і відходять. Сестри Світла ніколи не схиляли голову перед жодним з них.
Але тут їй довелося нагадати собі, що Палацу Пророків більше не існує, а багато Сестер — рабині Імперського Ордена.
Бердіна підняла руку, вказуючи навколо себе.
— Лорд Рал робить можливим все це. Він дає нам батьківщину. Він — магія проти магії. Під його правлінням ми в безпеці. Колись у минулому наші правителі сприймали Посвяту як демонстрацію рабства, хоча проведення цього обряду насправді є нічим іншим, як актом поваги.
Роздратування Верни ось-ось готове було вирватися назовні. Бердіна говорила не про якогось міфічного вождя, не про якогось мудрого старого короля, йшлося про Річарда. Лісового провідника Річарда.
Слідом за спалахом обурення прийшов сором за такі недобрі думки. Річард завжди боровся за те, що вважав правильним. Він завжди був готовий ризикувати життям за свої благородні переконання. Він був тим, про кого говорило пророцтво. Він був названий Шукачем. Він був лордом Ралом, Несучим Смерть, тим, хто весь світ перевернув догори дном. Через Річарда Верна стала аббатисою, хоча все ще не знала — благословляти чи проклинати його за це.
А ще Річард був їх останньою надією.
— Добре. Але якщо він не поспішить приєднатися до нас, щоб повести армію Д'хари в останню битву, не залишиться нікого, щоб зберігати йому вірність.
Бердіна відвела докірливий погляд і рішуче рушила по коридору, який повертав наліво — туди, звідки доносився звук дзвону. — Ми — сталь проти сталі. Лорд Рал — магія проти магії. Якщо він не разом з армією, то лише тому, що повинен захищати нас усіх від темних магічних сил.
— Простодушна дурниця, — бурмотіла Верна, намагаючись не відставати від Морд-Сіт. — Куди ти? — Гукнула вона Бердіні.
— До Посвячення. Ніхто в Палаці не пропускає Посвяти.
— Бердіна, — загарчала Верна, хапаючи Бердіну за руку, — для цього в нас немає часу.
— Це — Посвята. Вона — частина наших обов'язків перед лордом ралом. Для тебе теж буде розумніше піти до посвяти, і можливо тоді ти заспокоїшся.
Верна застигла посеред величезного залу, ошелешено спостерігаючи, як Морд-Сіт гордо рушила геть. Вона ясно пам'ятала той час, коли узи з Річардом були розірвані. Це було недовго, але коли Річард покинув світ живих, захисні узи лорда Рала втратили свою силу.
У той короткий час, коли узи перестали діяти, Джеган пробрався в сни Верни, щоб заволодіти її розумом. Уоррена він теж захопив. Відчувати, що Сноходець контролює її свідомість, було жахливо, але усвідомлювати, що Уоррен так само безпорадний перед ним було ще гірше. Джеган контролював всі їх думки і вчинки. Вони більше не мали власної волі, підкоряючись тільки бажанням соноходця. Спогад про пекучий біль, яким Джеган мучив Уоррена — і її — несподівано залив очі Верни сльозами.
Швидким рухом вона з силою витерла сльози і поспішила слідом за Бердіною. У них було багато важливих справ, але намагаючись вибратися самотужки з обширного лабіринту Народного Палацу вона тільки даремно втратить час. Морд-Сіт потрібна їй, щоб показати дорогу. Якби Верна могла контролювати свій дар, вона могла б легко знайти правильний шлях, але тут, у палаці, її Хань був практично недієвим. Вона змушена була погодитися з Бердіною і тільки сподівалася, що вони не втратять дорогоцінного часу занадто багато.
Лівий коридор проходив під внутрішнім містком з балюстрадою і перилами, вирізаними з сірого мармуру з білими прожилками. Там, де чотири проходи з'єднувалися, знаходився квадратний зал під відкритим небом. У центрі була водойма, обнесена невисоким парапетом з полірованого сірого граніту. З води трохи збоку від центра стирчав величезний валун. На його вершині був встановлений дзвін, очевидно той самий, який і дзвонив, запрошуючи на Посвячення.
Через відсутній дах в приміщення потрапляв невеликий дощ, краплини якого тривожили гладку поверхню водойми. Верна помітила, що підлога в залі злегка нахилена, очевидно, щоб дощова вода стікала в каналізацію. Мокрі глиняні плити були зайвим підтвердженням того, що приміщення дійсно знаходилося під відкритим небом.