Динамо Харків. Вибрані вірші
Шрифт:
Ще пам’ятаю величезні, тільки-но здані в експлуатацію готелі часів пізнього Мао Цзедуна з відставними полковниками в ролі швейцарів і підслуховуючими пристроями навіть в унітазах.
Ще пам’ятаю місто Нью-Йорк, де траплялося всяке, але найбільше сподобався божевільний, що в підземці ганяв за перехожими пасажирами, силкуючись кожного
Ще пам’ятаю куріння гашишу на дійсній службі (комутатор, вартівня, ленінська кімната, хєзальник), а також розмови з чеченцями про поезію та батьківщину. Пам’ятаю не менш виразно і трьох райцентрівських практиканток, з яких усім нам стояв лише на одну, Дженніз Джоплін, до речі, досить паскудну.
Пам’ятаю (сподіваюся, що пам’ятаю) всіх інших дівчаток, піонерок, пластунок, підпільниць і дисиденток з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, проколеними носами і пипками, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Пам’ятаю, як несамовито тягло їх на крейду, вапно, штукатурку, як їм хотілося твердих і ще надто зелених яблук, як зеленими ж таки сливками вони суттєво збільшували обсяг своїх перших маминих ліфчиків.
Пам’ятаю, як у Варшаві ми взяли таксівку до Центру космічних досліджень приблизно о шостій ранку і, видихаючи в її салоні всі фізіологічні наслідки випитого упродовж ночі в міжміському автобусі, навели таксиста на висловлене вголос припущення, ніби ми є українськими космонавтами; при цьому дещо збуджений Іздрик повторював раз у раз: «Сергію, Сергію, поглянь, як нам світить зогнила Варшава!..»
Пам’ятаю також, як Жадан, цей сорокарічний блідий Рембо, зусібіч обкладений пивом і митом, хитався проти вітру історії, нетвердо ступаючи в західному напрямі на прикордонному переході Рава-Руська — Гребенне і не зважаючи на категоричні попереджувальні оклики натовських автоматників.
Пам’ятаю все це і ще багато-багато іншого.
Добре, я пам’ятаю. Це зрозуміло, що я пам’ятаю і чому пам’ятаю.
Але як він може це пам’ятати? Сорокарічний шмаркач, який тоді просто ще не жив? Звідки він про це знає? Скажімо, про цю війну з пізнішою відбудовою, чи то пак, цю вічну відбудову напередодні війни? Звідки цей дар — бачити ясно, в деталях, а не тьмяно, як у дзеркалі?
Звідки це забивання духу, ця кислувата сухість у роті, ця тахікардія, ці коронарні спазми — чи не від простого переліку: зліпок жувальної гумки, дебютний радянський презерватив, конопляні зерна для птахів на долоні, порнокартка, комсомольський квиток, залитий портвейном, сірникова коробка?
(«Я теж записував телефонні номери й адреси друзів на вим’ятих сигаретних пачках! — волає будь-хто з нас, намагаючись бути поетом, перепрошую, бути почутим. — Я теж переходив кордони реальності! Я теж пам’ятаю відчуття нової шкіри, весни, ворсинок, прилиплих до язика під час цілування!»)
Так, будь-хто з нас, а проте сьогодні тільки він. Повинен бути хоч хтось, не перестаю повторювати, хтось один.
Але невже Господь так любить своїх автокефалів, що дає їм цю здатність пам’яті, котра тотожна любові? І взагалі — кого він любить більше: тих, яким Він дає пам’ять, чи тих, яким її відбирає? Залишається припускати, що перших і других, раз уже Він Господь. Тільки перші, напевно, Йому цікавіші.
Залишається сподіватися, що ця чергова історія хвороби є насправді історією любові, цей окупований Харків — поезією, а мій барак, в якому завершую ці хаотичні рядки, — нашою великою й нікому не потрібною країною.
У цьому бараці давно не було птахів, це правда. Добре, що іноді трапляються поети.
2001