Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

1997

Динамо Харків

Зима видається занадто довшою, ніж того треба. Мітиш підошвою межі відлиги, що суне тужаво на прикордонні райони держави. Крапле дощ — терпка сукровиця з Господнього тіла. Тьмяніють лиця. Міста порожніють. Йдучи по лезу свого виживання, залишки плебсу кидають квартали скніти в ремонті, і сон довірливо шепче дрімоті: вимри, кохана, зроби то хутко — не стане дзвонів твоєму смутку. Птахи обирають вирій, що згодом стає перманентний. Зрощені голодом лишаються діти — сварливе завтра старої республіки, оскільки варта давно розгубила багнети й набої, крім того, лишаємось ми з тобою. В розбитих будинках скалічений Каїн шукає вцілілі речі. Камінь в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість тверднуть дерева, гусне свідомість, і час іде, як загиблий вояк в чергову атаку, тобто — ніяк.

1995

Богдан-Ігор

Всі кріплення важких снігів, всі накопичення ремесел, всі тіні дотиками весел лишають

поміж берегів сліди — ці вервиці тугі між зим і весен. Сльота перекладає прес турбот на голови містечок, на вигини дбайливі течій. Без попереджень і адрес стікає приміських небес солодкий кетчуп. Тендітні злами забуття, невидимі для ока межі. Примхлива змога стати межи Усіх світил, чия кутя ляга на радіомережі без вороття. Втинаючись в глибоке тло дитячих видив, переміщень, з усього плетива приміщень, з усього світла, що текло повз очі, постає стебло, пробивши днище. Нічний вібруючий бузок. Під вікнами, як сіль у рані, потужний звук, що рушить грані — дерева проливають соки, мов труби схованих в пісок важких органів. Набряклі залози весни над стінами районних центрів. З яких чіпких підземних нетрів, з чиєї вогкої вини постануть ще подібні сни — густі й відверті? І цей напівпрогірклий мед, прозора і ядуча слина — по всьому. Березнева глина, розмиті фарби, рух планет і довгі описи прикмет Отця і Сина.

1996

«Волога і різка, мов контури дерев…»

Волога і різка, мов контури дерев, в повітрі застряє Господня арматура. Вистуджується день, холоне між дверей блукаюча вода — твоя температура. Поважне надбання — ця вогкість по ровах, ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами, допоки будуть нам стояти в головах великі небеса великої держави. Це коливання, цей тижневий падолист, це обважніле тло, немов червона паста. Розхитуєш містки, якими подались — так легко перейти, така спокуса впасти.

1996

«Бачиш за склом весняне розмаїття…»

Бачиш за склом весняне розмаїття — сірі шинелі піхотного полку. Жвавий двірник над рештками сміття губить мітлу, мов незрячий голку. Тепле коріння нічного саду. Виллю на руки нагріту воду. Будуть вертати птахи, не до ладу в нашу влітаючи непогоду. Буде й мені паперова квітка, змішана кров, таємна форсунка, в довгому списку поважна примітка, перша невизначеність у стосунках. Буде й на цьому домі знамено. Падати гамузом буде листя. Адже птахи пролітають повз мене — принаймні на це вони спромоглися.

1996

«Червень дозрівав, немов зерно…»

Червень дозрівав, немов зерно — рвалась мова і гострішав слух. Зранку у відчинене вікно набивався тополиний пух. Ночі розсипалися піском, та в найменших порухах пітьми простір, ніби посуд молоком, повнився початками зими. І в осердях потьмянілих трав, в остиганні стебел і плодів солод пломенів і вигорав передвістям перших холодів. Всяка річ, здираючи емаль, формувалась, ніби пластилін, щоб сягнути цих жахних проваль, щоб пізнати цей високий тлін, щоби вкотре голосом чужим дякувати кожному із днів за таке замолювання зим, за таке відпущення снігів.

1997

Тереза

1 Пізній нехитрий Божий маневр — місяць росте, наче плід у шлунку. Серпень, чіпкий, попри те, що мине, впевнено згущує фарби в малюнку. Теплі циклони, мов слід поцілунку, гоять природи розхитаний нерв. Ґрунт вистигає. Дотик руки зміщує тіні предметів. Садиби мітяться сонцем. Важкі будяки, мов смолоскипи чекають, коли би трапився кремінь, і купчаться риби тромбами в синій жилі ріки. Мов сновидіння на кінчиках вій, передосіння східна Європа нині застигло німує, і твій голос приходить, ніби хвороба крізь непричинені кимось ворота, легко, мов пошесть або суховій. Бачиш сама, що чекає за цим — наші дерева, недбало убрані в чорного неба масний антрацит, наші водойми, відкриті, мов рани, нас роз’єднали. Замкнуто брами. Висне повітря, мов зібганий цинк. 2 Врісши у світ, що сльозивсь на очах, ми не вважали наслідки рішень чимось аж надто важливим. Свіча наша горіла солодше й скоріше. Ми володіли доволі не гіршим проміжком часу, котрий навчав переступати власний поріг, гаяти день на майданах провінцій, жити під небом, що дише вгорі тепло і часто, як дихають вівці. Ми розумілись на нашому віці, мов на таємній і рідкісній грі. Стрімко, мов подих на рівні грудей, вранішні стигми, планети і числа — плинне знання, що повільно веде вглиб, потаємна коштовна Вітчизна нашого співу, що тане, і де місця не стане сказати: «Пречиста, зглянься на зимні душі й тіла». Камінь холонув, вітри зачастили. В темний пісок поступово стекла перша роса. Нам не завжди щастило. Поміж заводи й військові частини швидко відходять рештки тепла. 3 Зрідка гортаєш чернетки, в яких тісно й строкато — сходи, вітальні, двері будівель, бруківки в’язких вулиць. Помірно-континентальний клімат країни. Солодка ментальність перших поселень. Світлі мазки прудко заповнюють грубе сукно рештками фарби. Густа поволока зсохлась під сонцем. Губиться дно. В мокрому просторі виснуть волокна осені. Післяобідня волога. Так і рости, відчинивши вікно, дбаючи спадок — залишки вір, зжовкле письмо — цю данину свободі, з тим, щоб колись, наче сік у траві, вперше відчути на самому споді горла той протяг — чорний, Господній, з котрого, власне, і родиться вірш. Все, що миналось, і все, що всотав, — мапи держав, ворожіння на слові, стоси листів, повітові міста, зібраний епос, важка промисловість, вся анатомія, чесність і совість, вся переповненість, вся висота. 4 Падає сніг. Засинає лоза. Тонко ступивши на трави і ріки, Бог роздивляється, як зіслиза в урвище степу обрис шуліки. З Божого ока, зім’явши повіки, — здібний пластун — виповзає сльоза. Вранці, без розпізнавальних ознак, з голих дерев оббиваючи іній, падає янгол — літун-одинак, рушить химерну довершеність ліній, з чим і вмирає, лишивши, однак, срібний тривожний дюралюміній. Сонце прямує попри дахи. Збірники прози, ранкові моління. Ми зберегли, наче кисень — птахи, присмак причетності до покоління, котрий хвилює, мов перше гоління шкіру. Надходять волхви й пастухи, щоб розумітись на цій глибині. Втіха — доволі поважний набуток в нашому віці. Падає сніг. Падає сніг. Все віджито й забуто. Непереможно, легко, розкуто, на ліхтарі, на міста, на вогні.

1995

«Пепсі…»

Пепсі, лиши мені тепле взуття і сухе волосся. Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові. Дивись, як тоншає листя, як легке підпільне багатоголосся ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові. Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві; мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники. Тепер ось почнуться завії — нові сторінки у загальному спротиві, почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки. Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду, з давленими цитринами, з танковими формуваннями. Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду, так і не змігши відмовитись від награного хвилювання. Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці, якщо вона стане мотати жовані плівки, місити цей суглинок, дай, Боже, ніжності до її навчених пальців, дай, Боже, співу до її слухавок. Саме з’явиться привід не виходити з дому, розписувати авторучки, плекати шлункову судому. Пливе косяк широкою річкою. В’ється дим сирою вуздечкою. З лівого боку сходить місяць над моєю аптечкою.

1997

Пластунка N

Так відступало твоє дитинство — ставився голос, губились друзі, високо в небі міцно і стисло висло життя, мов сережка у вусі. Так ми жили — голосні й недолугі, вплетені в часу стрічку трофейну, блудні поборники буґі-вуґі, скурвлені діти міцного портвейну. Ти одягала військові боти, бігла до школи — пенал, олівчик. Все ще попереду — перші аборти, татові джинси, мамин ліфчик. Ще підіймало звивисту хвилю. Срібна розгромлена клавіатура ще формувала основи стилю — так починалася контркультура. З теплими гільзами «Біломору», з ковдрами битих студентських акцій так наполегливо рвався угору змучений блюз твоїх менструацій. Що нас єднало? Загоєні сварки падали в ніч, як у воду весла. Ми відкривались, творили шпарки. Теплі вітри мимоволі занесли смуток у душі, мов мед у соти. Як ми трималися, Бога ради! — попри усі божевільні гризоти, попри задрочки радянської влади. Цим і завершилось. Тлінь мажорна, стишена хвиля, сутінь озерна. Схиблений час розтинає, мов жорна, спільного досвіду темні зерна. Тільки я знаю — між гострого віття, в перенасиченій біосфері так лише варто вживати повітря, так лише слід прочиняти двері. Липне до уст почуття морфеми — альтернативна прозора вода ця. Те, що було, не розіб’єш на теми. Так ми кохали. І нам — воздасться.

1997

Цитатник

1995

«Будда сидів на високій могилі…»

Будда сидів на високій могилі, Будда споглядав будяків цвітіння. Навколо степи і баби похилі, й країна — спорожнена тиха катівня. Старий адвентист між мандрованих дяків або ж дяків, хоч яка в тім різниця? Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки, що спустять твої мідяки по пивницях. Будда відпустив оселедця по плечі, читав барокові євангельські мантри, водив за собою зграї малечі, в корчмі заливаючи про власні мандри. Хоробрий Будда зупиняв ординців, лякаючи пеклом, обіцяючи карму, і знову з бабами сидів наодинці, дивився на степ, мов на згублену карту. Похилий Будда забирався в дзвіниці, дивився на степ і молився на сонце — великий і грішний, чистий і ниций, забувши тенденції, відкинувши соціум. Померлий Будда лежав на могилі, розгублено навстіж розкинувши руці. І баби, мов коні, під спекою в милі іржали до сонця в журбі та розпуці.

1993

Генерал Юда

Пізно увечері впав сніг Бинтами бруду на груди. Нагноєні рани в ліжку тіснім Зализує хворий Юда. Солоно-зимовий присмак пустелі, Що насіда звідусюди, І павутинням звисають зі стелі Згадки старого Юди: Нервові рухи, промови палкі, Посмішок впевненість люта — В багнетний бій на чолі полків Ішов генерал Юда. Валились мури, знищені вщент. Повішені висли високо. І в місто, залите гарячим дощем, Входило чорне військо. Біліла сіль, якою кропив. Кров — предтечею Суду. І люди похапливо падали в пил Під ноги Великому Юді. Так сталася мрія одвічна твоя, Природна, як все, що сталось. Та вже непомітно, як у нору змія, В тіло вповзала старість… Несли на цвинтар хоругви згризлі. Плакали важко й нещадно. І грався в дитячій порожніми гільзами Його маленький нащадок.