Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

2008

«Час працює на мене — він мене убиває.»

Час працює на мене — він мене убиває. Все, що у мене є, і все, чого не буває, я встиг сховати собі до кишень. Я зараз найкраща мішень. І навколо ніч вогняною лавою, і київська траса десь під Полтавою, і в кожній фурі тінями темними ховаються перелякані демони. І зорі зависають в напрузі, і морок ховається в кукурудзі, і душі померлих смертю страшною тяжко літають над окружною. І темно в їхніх очницях порожніх, і гріються в кабаках придорожніх нічної тиші дзвінкі оркестри, і проститутки — добрі, як сестри, і вбивці з латаними серцями, і діти з яскравими олівцями, і кельнери з паленим алкоголем, і відьми з гострим підшкірним болем, і перевізники чорної нафти, і просто беззахисні їбанати, і жовті біженці звідкись з Китаю — я всіх люблю і всіх пам’ятаю. І навіть якщо я забуду про когось, чиєсь ім’я чи знайомий голос, мені ще стане часу і нервів, щоби згадати усіх померлих. Тому літайте, мої хороші, доки тривають ці ночі найдовші, доки тягнуться ці дороги, літайте попри всі застороги. Я вигрібатиму між берегами, я розберуся, врешті, з боргами, я вириватиму вам гортані. Доброї ночі, мої кохані.

2008

Воєнкомат

Мама каже: сходи в воєнкомат, поговори з начальником. Може, візьмуть тебе в армію. Армія зробить з тебе людину. Скільки можна: баби, наркотики, всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов! Давай, малий — сходи в воєнкомат. Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма, який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо, ми — позаблокова країна. Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду. Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру, і хто про тебе, урода, подбає? Подивись, малий: хата без ремонту стоїть, ти, сука, весь клей винюхав, обої нічим приклеїти. Давай, малий, сходи в воєнкомат. Ну,

чому, — каже вона, — ти не хочеш піти? Чому не поговориш з їхнім начальником? Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому? Як це чому? Та тому, що я дебіл! Ти розумієш — дебіл! А дебілів у армію не беруть! Навіть в нашу, українську! Що б я робив, якби раптом став сапером? Я б викопував протипіхотні міни, ховав би їх під ліжко, і слухав уночі, як вибухівка пускає своє коріння, ніби цибуля.

2008

Свято, яке завжди з тобою

Ми про нього уже встигли забути, і тут раптом він помер. Родичі вирішили сповістити колег. Сповістили нас. А ми, ну що ми, як ми зазвичай поводимось на поминках? Хтось із нас здивувався, що він помер. Хтось здивувався, що він помер лише зараз. В дитинстві ми читали його книжки, можливо тому і виросли такими злими. На поминках всі говорили про літературу і читали свої вірші. Хтось побіг за шампанським для жінок. Хтось намагався підкотитись до вдови і питався, чи є в неї хлопець. Хтось побив молодого поета, який писав патріотичні сонети. Той лежав на підлозі, облитий шампанським і сльозами вдови, а над ним люто нависали колеги по цеху і вимагали, аби він піднявся і продовжував бійку, оскільки лежачих вони не б’ють. І поруч із ним лежали потоптані аркуші з сонетами і загублена найстарішим із поетів вставна щелепа, яку він загубив, вимагаючи, аби молодий піднявся і продовжував бійку. І перш ніж вдова устигла викликати наряд, вони били посуд і друкарську машинку покійного, читаючи вірші і говорячи про літературу. Поезія — цей останній плацдарм для нескорених, гідна відсіч суспільній зневірі. Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера. І коли крейсер безнадійно іде на дно, поети підставляють обличчя вітру і співають гімн братерству і вірності високими чистими голосами. Лише хтось один, весь час, від першої ноти, постійно шамкотить своєю вставною щелепою.

2008

Хороші молоді поети

Життя завжди робить чіткий розподіл. Залежно від того, на якому боці ти опинишся, і складається твоя кар’єра. ' Пам’ятаю, коли ми всі були молодими поетами, серед нас була компанія, вони були на гарному рахунку в старших, їх вважали хорошими молодими поетами, про них говорили — хороші молоді поети, це хороші молоді поети. Вони дивились на нас і сміялись: — Що — знову йдете пити? Ну, ну. Самі вони, ясна річ, ніколи не пили. Вони збирались і читали вірші, п’ючи при цьому кефір. Вони говорили про нас: раз уже ці блазні вважають, що справжній поет має упиватись до смерті, то ми будемо упиватись кефіром! В їхніх віршах росла трава і світило червоне сонце, і їхні юні жінки притискались до них і шепотіли: ми збережемо нашу молодість, нашу поезію, ми завжди будемо разом, з нашою молодістю, нашою поезією. Ось така тоді була література. Життя робило розподіл, поети поспішали перебігти на сонячний бік. В той час, як ми з друзями били одне одного по черепу з носака, вони розливали свій кефір. В той час, як ми хотіли продати нирку одного з наших, вони входили в ніч, ніби в глибоке море. Коли я говорив: мені 19, я сам знаю, що треба робити, один із них тримав за руку свою дівчину і говорив про поезію. Коли я заливався болгарським бренді, він сміявся: поезія, — говорив, — приходить сама собою, не напружуйся так. Коли я заливався гівняним болгарським бренді, він лише сміявся і подавав руку допомоги. Ну і що далі? Вранці я ригав, випльовуючи в світову порожнечу рештки бренді. А він отримав розлад шлунку після усього свого кефіру і наклав повні штани. Прямо на очах своєї дівчини, прямо в присутності інших хороших молодих поетів. Я завжди говорив: вся справа в грамотно вибраному творчому кредо.

2007

Марадона

2007

Прощання слов'янки

Скільки доводилось бачити даунів, але таких навіть я не бачив — один у футболці Звоніміра Бобана, інший — у футболці Бобана Марковіча, така собі збірна Югославії з клоунади. Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу дістають карти і починають грати на гроші. А грошей ні в того ні в іншого немає. Але чорта з два, — думає Звонімір Бобан, — зараз я роздягну цього клоуна, — думає він про Бобана Марковіча, — зараз я виб’ю з нього все гівно. І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку, братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук, мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть нам кросівки своїми косами, ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках, як два Ісуси, ти і я, братіку, ти і я. Ага, — відповідає Звоніміру Бобану Бобан Марковіч, — аякже, як два Ісуси, виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних українців ринок крадених мобільних телефонів. Ти лише уяви, братішка, скільки у світі загадок і таємниць, скільки борделів і крадених телефонів: нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя на віслюках. А той йому і відповідає: стане, братіку, стане, життя розтягується, мов баян, я буду тягнути його в один бік, а ти — в інший. І ось вони їдуть, закинувши нагору чорну валізу, в якій лежить, складена вдвоє, їхня велика слов’янська ідея, і ця їхня велика слов’янська ідея — акробатка з женевського цирку, дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи, час від часу витягуючи її назовні й ділячись із нею хлібом і ракією. Головне — довезти слов’янську ідею до Відня, в’їхати в місто на чолі автоколони прочан. У світі стільки незайманих душ, стільки нескорених протестантів і некрадених мобільних телефонів, що лише встигай розтягувати це життя. Ну що, далі вони починають співати, зрозуміло — балканські пісні, такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш, але приблизно таке: Коли сонце стає над Балканами і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю, вони — хвилі Дунаю — починають підсвічуватись, ніби на дні лежать золоті червінці, і тоді хоробрі солдати сербської гвардії стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями, аби дістати золоті червінці для дівчат з портових кварталів; так вони й тонуть — разом зі своїми рушницями, і хвилі Дунаю волочать їх піщаним дном у напрямку моря, і від їхніх темних-темних мундирів море називається Чорним.

2007

Big gangsta party

Харків, 94-й рік. Напружена криміногенна ситуація. В місті діє злочинне угруповання, яке бомбить обмінки, на державному радіо їх називають «групою зухвалих молодиків»; і ось ця група зухвалих молодиків довго пасе оптову обмінку в центрі, пасе-пасе і врешті випасає, що в обмінці зараз лежить кілька мішків бабла — брезентові мішки з баблом, котрі до завтра ніхто не буде вивозити. Тоді вони святково одягаються і їдуть бомбити обмінку. А обмінка знаходиться в самому центрі; вони ще пропускають напханий народом трамвай і аж тоді йдуть бомбити свою обмінку. А там їм ніхто, виявляється, не радий, тим більше — коли вони починають забирати мішки з баблом. І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці, і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив, і тут раптом із обмінки вибігають молодики в святкових спортивних костюмах і біжать до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко позаду всіх претендентів на оптове бабло. Але що можна робити у Харкові, в 94-му році, з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку. Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони вирулюють під колесами трамваю і мчать в нікуди. Але за пару кварталів звідси є затишний кабак із кокаїном, котрий називається «Елітний клуб „Карамболь“». І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів. І що? І їм приносять їхнє відро кокаїну, і доки вони схиляються над ним, мов піхотинці над піхотною міною, убоп по своїх каналах пробиває їхню беху і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь». І ось ти йдеш собі, дивлячись, як над трамвайними дротами підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться, — це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті, навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями, чорт із нею — з роботою, хоча б раз, хоча б аби з ким! І тут тобі раптом до ніг починають викидати тіла молодих біатлоністів, і в кожного з них на грудях лейбл адідасу, мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів потрапила під перехресний вогонь свого дублю. Невидимі й незбагненні наші з тобою голоси підіймаються в космос. Скільки тьмяних, солодких натяків залишили нам у спадок духи любові. Краще героїчна смерть, аніж холодна старість. Спи спокійно, товаришу по боротьбі, я доношу твій найк, я поверну борги, я буду користуватись твоєю трубою, відповідаючи на дзвінки, і коли задзвонять твої батьки, я скажу, що ти ненадовго відійшов, але незабаром повернешся, і тоді вони заплатять за все.

2007

Україна для українців

Раніше в готелі здавались погодинні кімнати, на рецепції висить табличка: "Погодинні кімнати більше не здаються", але все одно відчувається — бордель борделем. Під вікнами зранку тусять араби, і туди-сюди ходить проститутка, яку окликають велосипедисти, — пройде ще раз туди-сюди, я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга, хто зіштовхнув нас лицем до лиця? І ось вона ходить туди-сюди під колишнім борделем, мов сирота, котра пам’ятає в принципі, де вони раніше жили, але боїться помилитись, тому ходить туди-сюди і займається проституцією. До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас тягатись усіма цими арабськими помийками. Історія така: коли

мені було п’ятнадцять, в місті, де я жив, з’явився серійний убивця. Вони тоді саме активно почали з’являтись — серійні вбивці й кооператори, гробівники соціалізму, їх тоді всі ненавиділи, в сенсі — кооператорів. Наш серійний убивця їздив велосипедом, виникав із березневого туману і протинав своїх жертв трофейним німецьким багнетом. Насамперед він протинав жінок — беззахисних, безборонних жінок, котрі гуляли в темних лісах, брели глухими, заметеними стежками, блукали на опівнічних кладовищах, сиділи біля барної стійки — п’яні й розмальовані, зовсім самотні, без спідньої білизни — чомусь саме цих безборонних жінок він протинав у першу чергу, а вже потім сідав на свій велосипед і їхав якраз на першу зміну до молокозаводу. І за те, що всі його боялись, і лаштували на нього мисливські рушниці й машину пропаганди, я завжди ставав на його бік, я думав так: пам’ять тіла це кльово, але ось ви шаройобитесь собі по магазинах і кінотеатрах, а він щовечора виходить за заводську прохідну, і сідає на свою "Україну" і мчить додому, і слідом за ним із-за рогу вискакують біси, на таких самих "Українах", і мчать за ним у березневому тумані, намагаючись вихопити в нього з рук трофейний багнет, і ніхто з вас, слабаки, не бачить цієї диявольської гонитви, крізь тишу і морок, цих чортових перегонів, ніхто з вас не побачить і не почує, як вони летять на своїх велосипедах до похмурої брами ночі. А той, хто стоїть під брамою, і чекає, чим закінчиться їхня гонитва, не виходить із сутінків, стоїть, заховавшись у тінь, і думає так: ось вони мчать просто сюди, безумні велосипедисти, вершники апокаліпсису. Не так важливо, хто з них прийде першим, не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім, не так важливо, чи доїдуть вони взагалі. Головне — це страх, який закладається під язиком і не дає говорити правду. Так, страх, — задоволено повторює він і йде додому, перевіряти мої домашні завдання.

2007

Лукойл

Коли приходить Великдень і небо стає прихильнішим до нас, і всі напружуються — мовляв, Великдень, аякже, тоді в землі починають перевертатись покійники, розбиваючи ліктями холодну глину. Мені доводилось ховати друзів, я знаю, як воно — закопувати своїх друзів, мов собака кістку, чекаючи, коли небо стане до тебе прихильнішим. І є такі соціальні групи, для яких подібні ритуали особливо важливі, я маю на увазі насамперед середній бізнес. Всім доводилось бачити який смуток охоплює цих регіональних представників російських нафтових компаній, коли вони з'їжджаються на безмежні цвинтарні поля, аби закопати ще одного брата з відстреленими легенями; всім доводилось чути тверде биття сердець, коли вони стоять біля домовини і витирають скупі сльози й соплі об своє дольче й ґабана і хуячать геннесі з одноразового посуду. Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат. На безмежних полях офшору ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні плеса забуття, зі шротом у печінці. То як, — радяться, — ми спорядимо нашого брата в його довгий шлях до осяйної Валгали Лукойлу? Хто буде супроводжувати його в темних печерах чистилища? Тьолки, — говорять усі, — тьолки, йому потрібні будуть тьолки, хороші тьолки, дорогі й без шкідливих звичок, вони будуть гріти його взимку, вони студитимуть йому кров навесні, ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка, і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка, так, щоби він навіть не помітив, що вже помер. Ох, ця смерть — територія, де не ходять наші кредитки. Смерть — територія нафти, хай вона омиє його гріхи. Ми покладемо йому до ніг зброю і золото, хутра і тонко помелений перець. В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа, в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму. Але головне — тьолки, дві тьолки, головне — дві платинові тьолки. Так, це головне, — погоджуються всі. Головне, — погоджуються тьолки. Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї домовини. На Великдень ми всі такі сентиментальні. Стоїмо, чекаємо, коли мертві встануть і вийдуть до нас із потойбіччя. Ніколи так не цікавишся смертю, як ховаючи друзів. Коли вони третій день чатують під дверима моргу, він зранку третього дня долає, зрештою, смертю смерть і виходить до них із крематорію, бачить, що всі вони знесилено сплять після триденного забуху, лежать просто серед трави в обриганих дольче й ґабана. І тоді він тихо, щоби не розбудити, забирає в одного з них підзарядку для нокіа, і повертається в пекло до своїх блондинок.

2007

Гриби Донбасу

Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками. Тому треба знати місця, треба знати, з ким домовлятися. Це був робітник колишнього насосного цеху, мужик, потріпаний алкоголізмом. — Ми, — сказав при знайомстві, — робітники насосного цеху, завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою. Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто опустив руки. Лише не працівники насосного цеху, лише не ми. Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників, захопили три корпуси колишнього комбінату і почали вирощувати там гриби. — Як гриби? — не повірив я. — Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном, але у нас, на Донбасі, кактуси не ростуть. Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби? Головне, щоб тебе перло, точно, друг — головне, щоб перло. Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому, що ми все-таки еліта пролетаріату. Ну, і значить що — ми захопили три корпуси і висіяли наші гриби. Ну, і там — радість праці, почуття ліктя, сам знаєш — це п’янке відчуття трудових звершень. А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів! Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний район, сам бачив — нещодавно спалили заправку, причому міліція там усіх і накрила, вони навіть заправитись не встигли, так хотіли її спалити. І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі, кожен у міру свого соціального статусу. Але ми зібрались і подумали — добре, гриби — це добре, але справа не в грибах, і не в почутті ліктя, і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент. Просто ми подумали — ось зараз зійдуть врожаї, виростуть наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться, і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі? Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких ти не можеш просто так відмовитись. Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін, а я відповідаю за свій. Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми їх і повалили. I коли вони падали на теплі серця грибів, ми думали: Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе. Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється в такт із твоїм серцебиттям. Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко було ходити на наші могили. Це наш острів свободи, розширена свідомість сільського господарства. Пеніцилін і Калашников — два символи боротьби, Кастро Донбасу веде партизанів крізь туманні грибні плантації до Азовського моря. — Знаєш, — сказав він мені, — вночі, коли всі засинають і темні ґрунти всмоктують у себе туман, я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця, я слухаю, слухаю, як вони ростуть — гриби Донбасу, нечутні химери ночі, виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля, доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках, гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти від туги усім зневіреним і пропащим, тому що, чувак, доки ми разом, доти є кому переривати цю землю, знаходячи в її теплих нутрощах чорний колір смерті, чорний колір життя.

2007

Mercedes-Benz

Глибока ніч стояла над нами, і зорі світили нам із піднебесся. І ось саме цієї глибокої ночі ми вибирались із бундесу. І коли така ніч і нікого навколо, і по радіо всі говорять лише польською мовою, на крайняк — німецькою, завжди згадуєш усіх рідних і близьких. Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати. Як же так, думав, все життя — як оце польське радіо: жодної тобі поваги до православних, демократія, думав я, їбав я таку демократію. Що приховувала ця ніч? З чого все почалось? Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою, нормальний курс, гарантія на півроку з правом продовження. І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню, готель, в якому вона працювала, і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках, я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче, і вона сміялась, відводячи очі: придурок, ну це ж не серце, це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне, таке, як хокейні шайби. І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами, наче Марія і Йосип на двох віслюках, купуючи на заправках лише найнеобхідніше — консерви і презервативи. Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли, і радіо глохло від утоми, я почав засинати, підіймаючись у піднебесся. І тоді на трасі з’явився мотель. Вона його помітила першою. Першою вона до нього і увійшла. Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону, вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути? Які новини можуть бути у католиків? В них немає новин з часу останнього хрестового походу. Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи свої пилки і ножиці, дай йому відпочити. За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс до машини. Ну, думаю, справді — не ховати ж її до багажника, тупо якось: кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною, доїду до Мостиська — поховаю по-людськи. І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось, ранок був холодний і свіжий, і я на якусь мить відійшов собі відлити. І саме тоді вони й випасли наш мерседес — троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили — тихо, говорили один до одного: тьолка спить, він десь поруч, тихо, не розбудіть тьолку, не розбудіть тьолку. — Що такий смурний, братішка, — запитав український таксист, вже на виїзді з Мостиська, — що за діла? А що я міг йому сказати? Я ніби пілот Люфтваффе, так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути. Мені б тішитись, а я стою посеред лісу і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки білоруських партизанів? Ну що, далі водій почав співати, ясна річ — бандитські пісні, такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш, але приблизно таке: не плач, моє серце, не плач, не муч свою душу картонну, ми ще зустрінемось з того боку кордону. з того боку життя, з того боку державної митниці, ми ще побачимось де-небудь в районі Вінниці. я люблю цю країну навіть без кокаїну, небо це березневе, без тебе, серце, без тебе. кину все, що виніс, перепродам свій бізнес, вийду на берег Дунаю, там і сконаю.