Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

2008

«Вже кілька днів стояла спека…»

Вже кілька днів стояла спека, і сонце ховалося між тополями. В будинку напроти була аптека, де вони купували бинти і знеболювальне. Лежали розпечені квартали, ніби розсипані монети. В помешканні, яке вони винаймали, вночі нагрівалися усі предмети. Нагрівалися фінки і відмички, одяг із запахом нікотину, нагрівались бензинові запальнички, в яких уже давно не було бензину. Темніли повіки її обважнілі, і дерева за вікнами відкидали тіні. Нагрівались порізи на її сухожиллі, нагрівалися кулі у нього в тілі. І коли вона торкалася повітря рукою, нагрівалося повітря — чорне й прозоре. До ранку було тихо, і тиша була такою, що чути було, як їм сниться море.

2008

«Фабрики в дощі, ніби в жалобі.»

Фабрики в дощі, ніби в жалобі. Дощ над мостами летить, минаючи. Сама потім вирішиш — зізнатись у хворобі чи хай собі живуть, нічого не знаючи. Сама потім повернешся, якщо захочеш, якщо забудеш про заборони. Сидиш

і спомини перекочуєш, як перекочують порожні вагони. І кожна розмокла рама віконна, наче схованка спорожніла, і дим виходить із високого комина, мов душа із померлого тіла. І дивишся довго, мовби востаннє, на чорні коридори й верстати, маючи відповіді на всі питання, які ніхто не захотів поставити.

2008

«Смерть моряка річкового флоту…»

Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині, доки він робить свою роботу, доки мусони стоять в долині. Стишені баржі, рухливі шхуни, що пропливають за течією, торкають хребта його басові струни, шепочуть: вона не буде твоєю, вона, ця жінка, зі сріблом у горлі, із серцем зі слонової кістки, настоюється на своєму горі, не дочекавшись від тебе звістки, кинула все, що тримала досі, ховає дощі глибоко в тілі. Чуєш, за міддю в її волоссі плачуть риболовецькі артілі? Тому пливи собі повз пороги, повз мерехкі електричні турбіни, подалі від своєї тривоги, подалі від цієї країни. На золоті вогні малярії, на стомлений голос діви Марії, на обважнілі одеські тумани, на теплі від мулу і жиру лимани. На скумбрії плавники пурпурові, на рвані потоки нічного вітру, на вірну смерть від чорної крові, чорної крові, технічного спирту. Тоді проситимеш трохи ласки, щоби було не надто жорстоко, щоб не забули тобі покласти по срібній монеті на кожне око. Потім пітьма набіжить звідусюди. Потім зірки перестануть снитись. А потім і серце змушене буде спинитись.

2007

«Я пам’ятаю голоси…»

Я пам’ятаю голоси, Станційне плетиво предметів, і сутінки, які росли поміж пекарень і буфетів. І сонце соком із цитрин розмащувалось по одежі, випалюючись, як бензин, ховалось за вокзальні вежі. Й відчувши цей прогірклий смак, нічні коханки і мисливці ділили цукор і табак, немов вори на пересилці. І підшивав старий торчок з шинелі зрізані нашивки, і теплі хмари вздовж річок пливли на кримські перешийки. І озирнувшися нараз посеред тиші і огрому, я пригадав раптово вас і говорив собі самому, що в цьому остиганні доль усе вирішує випадок, що чорна квітка алкоголь вам виростає між лопаток, що кожного, хто стереже в цій тиші потяги товарні, по смерті пом’януть лише колійники на сортувальній, що в мить, коли я відійду за бризками нічних припливів, вони оглушать пустоту сигналами локомотивів, і що поштові багажі лежатимуть в станційних залах, криваві й гострі, як ножі, як перець, як смола на шпалах.

2007

«Море дихає чорним теплом…»

Море дихає чорним теплом, розгортається, мов полотно. І три комерсанти сидять за столом, і порівну ділять сухе вино. Туману встояне молоко затікає до піджаків. І перший збиває своїм кулаком хрустких метеликів і жуків. Бо в серці в нього пекучі вогні палають невідомо чому, і темна хвороба останні дні роз’їдає легені йому. Він уже знає, які дива є в цьому мороці і молоці, що значать насправді зелені слова, наколоті на його кулаці. Все, що він бачив, — нічні міста, портові крани і вантажі, тривога, яка вночі вироста і топчеться тобі по душі. Все, що він чув — старі кораблі, друзі, розстріляні впритул, жінка, яка в готельній імлі розповідає щось про Стамбул. Тепер він у цьому тумані сидить, і знає все, і йому все одно. І другий завжди йому дасть кредит, а третій запропонує вино. І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це.

2008

«В серпні тепло витікає з кварталів…»

В серпні тепло витікає з кварталів, і мулом одсвічує дно ріки, і в темряві безпритульні з вокзалів зривають яблук терпкі зірки. І в чорних нічліжках вони таємниче, знаходячи в цьому умовний знак, вивчають печальні дівочі обличчя і курять справжній дорослий табак. І в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях. Можливо, колись твердий, ніби гравій, час, що між ними зараз трива, і з їхніх ламаних біографій буде складати нові слова. Можливо, невидимі і примарні в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори, і злість, із якою весь час виростали, будуть мов зброю в руках нести, рвучись на карпатські глухі перевали й займаючи сірі балканські хребти. І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать, ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів. Ще буде рватися під катеринку роз’ятрена дезертирська душа, і можна буде купити на ринку хліб і набої до калаша. І в ночі витишені і серпневі зростатимуть часу ламкі хребці, і ластівки літатимуть в небі, і риби плаватимуть у ріці.

2008

«Радість — це те, що дається з боєм.»

Радість — це те, що дається з боєм. Ні краплі смутку, ні краплі сумніву. І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину. І я колись знатиму корабельні секрети, матиму жили, від праці здуті. Для мене горітимуть червоні комети в зеленого неба в’язкому мазуті. Впливши колись у хвилі безкраї в сірому светрі грубої в’язки, я гнатиму втомлені китові зграї від пляжів Японії до Аляски. І чорні кити, рвучись на свободу, не вірячи, що їх можна дістати, падатимуть із небес у воду, наче підбиті аеростати. Колись це завершиться п’яним застіллям. А поки я сплю на залізній шконці, і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям, і граю в трамваях на губній гармоніці. І життя моє котиться, ніби колесо, не маючи жодного інтересу, солодкими яблуками по укосу, теплими хвилями на Одесу.

2007

«Це історія, що трапилася якось із китайцями…»

Це історія, що трапилася якось із китайцями, із утікачами, що живуть на автостанціях, в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах, на товарі у контейнері і на соснових нарах. Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю, але всяке слово Мао береже і пам’ятає, складно уживатися щодня з капіталізмом, із народним, інородним, видатним алкоголізмом. І найстарші із китайців порішили більш не паритись, й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус», в салон напакувавши задля виїзду з країни садовини, городини та іншої мівіни. І ось вони вкладаються між торбами картатими, і рухаються сторожко осінніми Карпатами, за чорною пітьмою, за господньою сурмою, за райською, угорською, смурною шаурмою. Їдуть триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта — перші вже на місці, підтягнуться і решта. І в кожного китайця є душа його непрощена, і сниться йому сонячна республіка Угорщина з полями і тополями, фіатами і опелями, соплями, рублями і солодкими коноплями, з побудками і дудками, з фінансовими мутками, з дешевими, кошерними, страшними проститутками, з відкритими кордонами, циганськими баронами і майже ще не вживаними польськими гандонами. Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться, і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються, криво посміхаючися кожному китайцю, які їм влаштували тут китайську окупацію, фігачать по облому, переборюючи втому, щоби цю китайську наволоч довезти до кордону, щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції, і накупити шмоток, алкоголю і по піці. Везуть триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта — перші вже на місці, підтягнуться і решта. І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці, хто вислизне за браму бандитизму і корупції, ще буде підробляти документи між арештами і торгувати коксом на вокзалах Будапешта. Й збираючись у клубах на свята і на паради, на засідання китайської марксистської громади, вони співатимуть: Мао! Ми на місці, Мао! Китайців ніколи не буває замало.

2008

«Той, хто говорить про смерть і час…»

Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи. Коли, наче нафта, горіли зірки і прохідні двори, і вітер, ніби арабські хустки, розмотував прапори. Коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників — юні обірвані королі борделів і пивняків. І ваше життя не мало кінця, плутане, як роман, і проституток гарячі серця розігрівали туман. Я знав, що нічого, окрім образ не знайдеш у ваших речах. Час — це лиш те, що кожен із вас вмістив у своїх очах. Смерть — це такий, як і ви, торчок, у неї свої гріхи, і заяче серце її щокрок стискають нічні страхи. Ти їй говориш: сестро, давай, тримайся, сестро, мене. Я пам’ятаю усе, нехай це і не головне: твій чорний біт, вранішній жар, твій героїчний бодун. Я тільки останній стійкий комунар твоїх алкогольних комун, я той, хто не раз виносив тебе з пітьми комунальних квартир. Спробуй продати комусь тепер свій монопольний спирт. Спробуй докупи тепер збери наші веселі війська, хай знову засвічується згори неба оздоба близька. Бий у свій полковий барабан, розлякуй важких ворон, нехай залітають в густий туман, не маючи перепон. Хай сонце обірветься, радість моя, і упаде з висоти. Спершу його триматиму я, а потім триматимеш ти.

2007

«І найменша дівчинка в Чайна-тауні…»

І найменша дівчинка в Чайна-тауні, і старі баптисти в холодних церквах Мангетена навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини, і яке смарагдове часникове листя росте на наших футбольних полях. Це ось океан, без початку і кінця, заливає берег, на якому стоять китайські їдальні, і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом, навіки відділяючи мене від країни, яку я любив. Це ось чорні дерева в холодних снігах, ніби африканки на білих простирадлах, і на кожному дереві сидять птахи, крикливі птахи еміграції, співучі птахи вигнання. А це ось я кожної ночі вві сні вантажу свій пароплав зорями і пшеницею, заповнюю трюми ромом і цикутою, прогріваю старі машини, так як топлять кахляні печі. Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву. Ридай тоді за мною, солодка морська капусто Америки, так як умієш лише ти одна, так як умієш лише ти одна.