Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

2002

Готельний бізнес

В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни, де на рецепціях немає льодяників, а в кімнатах — відповідно — конвертів з готельними лейблами, де стоять пожовтілі від часу ванни, в яких ховаються риби і скорпіони, часто спиняються відвідувачі, терті життям, яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками. Доки вони говорять і жують нарізану шинку, принесену з крамниці напроти, і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко, як сніг на портові міста, місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче до церкви і коридорні починають займатись ранковим прибиранням, знаходячи в душових кабінах використані презервативи і вимазані кров’ю рушники. І ось одного разу в один з таких готелів вселяється чоловік, показавши на рецепції студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті. Вранці йому ще приносять сніданок і він — разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків, залазить у ванну і пускає воду. Знайшовши його вже наступного дня і викликавши поліцію, коридорні потім довго перемовляються, що ось, мовляв, треба ж було так наковтатись снодійного, щоби померти просто в воді, бачиш, виявляється, смерть може пахнути турецькою кавою, і що нам тепер робити після цього всього? Міста, розірвані жагою самотніх жінок, змащений слиною молодих емігрантів місяць — все, про що вони говоритимуть, про

що їм є що розповісти, коли кожен ковток і кожна тяга — лише привід продовжити безкінечну розмову. Мало хто здогадується про межі видимого, особливо в цій кімнаті з тостером і нічником, з якої немає повернення, і немає пояснення, ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю, яка першою увійшла до кімнати і навіть бачила, як у воді плавали розмоклі банкноти і чорні дельфіни, а зі стелі на тонких павутинках спускались павуки і ангели і сипали трояндові пелюстки в хлоровану воду.

2002

Дитяча залізниця

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії, в березні, коли містом товчеться безліч божевільних, гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах, як тритони обертаючи за світлом коричневі очі; щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ і сипле в твої долоні пригоршні молюсків і равликів, комет і річкового каміння. Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі зупинялись, наче будильники з тисячею ослаблених пружин; сховавшись під небо, котре летіло з двома світилами, мовби людина з двома серцями, рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків, співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі, було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів; і з пагорбу, де закінчувалось місто, видно було залізницю, якою добирались додому робітники. Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися в шахтарському селищі. Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі, крам і світила, і, повернувшись, зникає за пагорбом? За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів, за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути, за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати, перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу, заплачено нашим життям. Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок, досвід постане, мов риштування, кріплячи ще не стійкі дитячі легені дротами і крейдою. І цей сніг також, наче старе полотно, складений в громіздких шухлядах неба, не накриє твоєї печалі. Лише дивись — протяги гуляють від кордону до кордону і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах, плавають в темряві, сплескуючи хвостами, довкола твого серця.

2002

Внутрішній колір очей

Ось на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає до тридцяти, і курить кемел. Після дощу, витираючи шкіру, яка в неї прозора настільки, що під нею видно водорості і пісок, вона думає — ось знову з неба сипляться холодні леза, срібні цвяхи, і ранять смертельно равликів, котрі падають, розрубані навпіл, мов хрестоносці в пісках Палестини. Потрібно довго говорити, вишептуючи і проговорюючи різні слова і назви різних речей, щоби не таким порожнім виглядало повітря навколо неї. Після пробудження всі її чоловіки прикладають голови до годинників, наче до мушель, і слухають, як в далеких озерах здіймають мул громіздкі черепахи. І навіть не зателефонуєш їй при нагоді, тому що іноді варто померти, аби зрозуміти, що це й було життя, і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити, з якого боку сновидіння ти знаходишся; і після зміни погоди знову підійметься тиск, від якого лускаються капіляри в очах випадкових метеликів й стає теплішою її шкіра, від якого вода в її кранах і посуді перетворюється на кров, і вона знову цілий день не може ані приготувати собі чаю, ані зварити кави.

2002

Жінка за тридцять доларів

Зима обступила місто, для тих, хто тягається від самого ранку без жодних справ, не найкраща пора. Біси і пияки розбіглися по вокзалах, гріються в кабінках для фотографування, не виходять назовні. Ці небеса в розширених алкоголем зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає, коли вони говорять про жінок — як вони п’ють червоне вино, як вони роздягаються, як вони знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках. Життя тобі дістанеться рівно стільки, скільки ти зумієш зігріти власним подихом і долонями — сніг над рікою і рештки тютюну й цукру в помешканні, і я зможу завжди сказати: бувай, дівчинко, країна, в якій я живу, можливо саме тому і не розвалилась, що в ній іще кілька людей люблять одне одного — без істерики і презервативів, просто перемовляються якимись словами, зустрічаються десь на вулиці, навіть не знаючи до пуття, де ці жінки п’ють своє червоне вино, де вони прокидаються, а потому знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках. Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами, на світ з усіма небесами, що пливуть його поверхнею, і думатимеш, що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу, що вони робитимуть зі своєю морокою? — адже так чи інакше від нас залежить так мало, життя, знай собі, триває без кінця і початку, і по кожній великій любові залишаються порожні зали очікування.

2002

Алкоголь

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах, риби, мов дирижаблі, розганяють планктон і змучені птахолови намагаються впіймати кожне слово. Міцно тримай у руках кольорове ганчір’я і скотч, якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу. Колись нарешті вимкнеш це радіо, звикаючи до неї, звикаючи до її дихання, і вона, вдягнувши твою футболку, принесе тобі серед ночі води. На літній терасі горнята з рештками чаю заливаються зливою, наповнюються недопалками, у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови — ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати і так само пізно прокидаючись, я пишу вірші про те, як я люблю цю жінку і як я вигадую все нові і нові слова, лише б їй про це не сказати.

2002

Балади про війну і відбудову

2001

Іммігрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі немає нічого ріднішого за ці муки на виїзді з міста сніг ляже на плечі торкнувшись йому лиця наче жіночі руки дорогою перегоном котиться поїзд на захід плачуть губні гармонії з адресами сірниками плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид сумні чоловічі бари набиті мандрівниками бо він уже не повернеться навіть коли захоче вода усіх океанів йому вимиває очі бо він не приїде назад і що з нього можна взяти серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих окрім готичних контурів завчених ним абеток окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток пам’ять про нього дбає пам’ять рахує

лічить в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі вулиця затихає здригаються пальці посуд смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям коли приходить смерть коли зостається осад коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна зі смертю приходить терпіння спускається і дається і починається тиша тиша раптова вчасна в якій не чути нічого навіть власного серця

1999

Кінець української силабо-тоніки

в цьому будинку вони колись і жили бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях дихання вітру структуру страху коли ти дивишся на подвір’я де військові кладуть асфальт і саджають сосни їх виводили серед ночі зганяючи сни з їхніх плечей наче щурів з підвіконня сірі сорочки на них просякали потом і в тілах їхніх стояла жовта сеча мов контрабанда тим хто виводив подобався запах нічного життя їхня сіра білизна що набрякала від збудження їхні жінки що розмазували по обличчю сліди переляку і макіяж на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад липкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіру налипали на пальцях і в куточках уст обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода скоріше б додому зачиняючи щільно двері на чорний замок на ланцюжок на засув слухати як нишпорить вітер в дверних механізмах і під вилицями слухати як калатає сонце у незашторених вікнах їх виводили швидко заганяючи з вулиці в нутрощі чорних автомобілів так що деякий час вони ще дихали тим киснем киснем будинку тамуючи його в шлунку намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи ні краплі істерики тоді коли ти захочеш розподілити слова на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався ти мусиш відчути цю тишу яка розрива нічну серцевину — вимучена кругова — кожного разу скільки б сюди не вертався тому що колись давно шматки гарячих лексем холонули тут в ротах забиваючись страхом і той чоловік із обважнілим лицем з чорним записником і простим олівцем лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом просто існує такий різновид споруд в яких ця остання межа особливо похмура де надто неглибоко пекло і русла підземних руд де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт де починається смерть і кінчається література

1999

«березень у циганських районах…»

березень у циганських районах синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона і підіймається дим шляхами систем опалень циганські родини останні згустки шанхаю приносять додому харчі і збіжжя готове — строкаті густі килими які вони розпинають цвяхами на голих стінах ніби тіло христове легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах русла які вони правлять на передмістях усе замішано мудро на свіжих розталих водах на втоплених перехрестях і добрих вістях цим чеканням і сміхом столоченою травою порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях тримається небо рухається низько над головою оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя втрачаєш відлигу наче важливу ланку навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне ще дивиться богородиця як до самого ранку в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна

1999

Музика для товстих

юрій андрухович в цьому притулку для літніх сварливий сімдесятирічний письменник автор напівзабутих детективів доглянутий містом і профспілками він — із купою старечих заморочок з нетлями у кишенях піжами з фенечками на жилавих зап’ястях з бритвами і виделками посеред кімнати переводить стрілки годинника на зимовий час віддихується слухає голос за кадром: салман рушді — індієць юрій андрухович — українець якщо ти не схибив поезія твого народу зрозуміла іншим без перекладу навіть коли тобі на це насрати тридцять років без війни тридцять років без майбутнього тридцять років старої музики писання в порожнечу країна з аграрним драйвом ось вони твої валізи твої нирки твоя література коли тобі минає 64 і коли кров пригальмовує щоби подумати куди їй далі бігти в цьому місці так саме в цьому місці швацька машина всесвіту ридає до ранку крутить свої замучені механізми не зупиняючись ні на мить і ось приходить ранок під вікна притулку і небо коричневе після дощу і риби на пательні лежать ніби коханці на розпеченому серпневому ліжку і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя переглядає вчорашні газети і підкреслює маркером свої прізвища підкреслює думки що йому сподобались підкреслює імена померлих друзів підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень зграя слів і натовп перехожих таке дахау лишається від цілого покоління і вже виходячи на сніданок пізніше помічає ніби між іншим: тепле повітря сухе повітря шкода лишень що немає птахів утім їх ніколи і не було в цьому бараці

1999

Готель Харків

декадансовий оркестр кінця сімдесятих який з усіма своїми утробними колонками і краденим репертуаром працював у готелі харків блиск і ропа підгниваючої системи це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще з дитинства сутінки країни тепле дихання ЧК і провінційний харків з його абрикосами і заточками тепер ми спимо разом у цій кімнаті і не чуємо оркестру лише солодкий запах телефонних слухавок лише білі згустки жувальної гумки приліплені кимось до столу звисають немов кажани старі музиканти ті які вижили ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу час просто ламає всім карки без жодних питань без жодних жодних питань ах ця партизанська війна яку вели хтось ще і досі вірить чекає вістей вона і тепер виступає тихо з імли і маркером болю торкає сплячих дітей і сонце без руху лежить собі на горбах трішки вище від ластівок і дротів і той хто захоче іти по наших слідах слідів не знайде хоч як би того хотів так так переконуєш ти — джімі гендрікс цей старий пройдисвіт насправді він був етнічний українець так тато єврей мама мулатка — навчалася на підготовчому факультеті виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі вже там деградував морально і фізично відбився від громади вийшов із пласту ти що не віриш? записав кілька номерних альбомів захлинувся своєю блювотою потонув у власному гівні всі ви українці такі холодне начиння часу облич і речей ображені пам’яттю свідки розмиті загати це ніби ріка що невпинно тече і тече незалежно від того чи будеш ти перепливати і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети запізнюється зникає і не говорить йому яка вже знає що можна і не прийти проте ще не знає чому велкам ту зе готел харків потяг який прибуває на мирні переговори ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом завжди з тобою ці голоси в коридорі завжди з тобою ці дотики порожнечі важкі підмурівки світу чорні опори вона подовжила термін перебування вона і далі чекала на кореспонденцію лиши адресу маєш де записати? готель харків до запитання але ніхто-ніхто ніколи і ні про що так і не запитав