Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

2007

«Я помру від застуди. Наш лазарет…»

Я помру від застуди. Наш лазарет перебазують кудись на південь. І фронт котитиметься вперед, і саме почнеться квітень. І розсипатиметься пустота між свіжого шрифту воєнних звісток, мов цукор, спакований на свята руками київських гімназисток. У флягах чорнітиме домашнє вино, і тільки сестра із темного мороку подивиться холодно за вікно, знайшовши під подушкою рештки морфію. І повернувшися їй услід, я скажу: «Знаєш, сестричко, все одно нікому, крім нас, не болить від наших з тобою шкідливих звичок. Бо все, сестричко, що є між нас, і чого між нами, сестричко, немає, не має імен і не має назв, взагалі нічого немає. Просто, збиваючись у цьому диму, серце, з яким я живу роками, не зупинилось лише тому, що по ньому били весь час кулаками». Аж якось, улітку, вганяючи в стрес душі, зіпсовані марафетом, до палати зайде червоний хрест на чолі з моїм президентом. І лікар, сховавши папери в стіл, про щось говоритиме не до речі, і густо лежатиме окопний пил на сірому президентському френчі. Коли ж виходячи, ніби зі сну, й дивлячись в небо — тепле й зелене, перш ніж знову піти на свою війну він повернеться раптом до мене. І забувши нараз, що іти пора — «Невже той самий?» — спитає в конвою. І лікар розгубиться, а сестра ствердно кивне головою.

2007

Жити з літератури

Коли-небудь

я посміюся з усього цього — о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць, життя змінюється, ми змінюємось разом із ним, залізні пластини в ключицях спаюють намертво кості, ось так живуть справжні поети, обростаючи побутом, ніби жиром, ось так поети лягають під блядську поезію, продаються їй, ось так із нормальних чоловіків роблять поетів. Коли-небудь вона все зрозуміє, звісно, зрозуміє, що тут розуміти насправді — рвані мною сорочки, битий нею посуд, ось так живуть справжні поети — жодного натяку на добропорядність, добропорядність вигадали ліберали, хай спочатку спробують жити як справжні поети, ну, як воно — шкода себе? правда ж шкода себе? ось саме так вони і живуть — справжні поети, ага — саме так, справжнє життя, справжні поети. Справжні слухачі, ті, хто слухає, ті, хто розуміє, так — саме вони, завжди підтримають і зрозуміють, коли ти говориш їм — господь, цей пастух слабких, він пам’ятає про вас, він пастух, йому що зима, що літо — один хуй — вони реагують лише на хуй. Коли я говорю їй — я хочу з тобою померти, вона не слухає до кінця, вона зовсім нічого не знає про смерть, так само, як я нічого не знаю про життя. Коли-небудь все стане на свої місця. Біль — поняття, що залежить від часу, а час працює на нас. Випалені зсередини кімнати борделів, менструальна кров на революційних знаменах, відсутність сумнівів, відсутність спогадів, відсутність можливості щось змінити — ось так живуть справжні поети, ось так помирає справжня наволоч.

2006

Револьвери і троянди

Ранньої осені на початку дев’яностих можна було померти лише від вимовляння цих слів — рання осінь, ранні дев’яності, кримінальна хроніка, в якій караван фур їде з бундесу, через Польщу, на схід. В головній машині сидить начальник охорони — молодий поляк із армійським карабіном, в чорній шкірянці, в російському камуфляжі, переганяє свої десять машин через сонні мазурські озера. І невідомо, що вони там везуть, за рахунок чого прориваються через час, який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни, невідомо, чому він не спить, адже всі жінки з берлінських порножурналів співають йому, співають: спи, спи, командир, доки ти спиш, доти триває твій спокій, коли ти займаєшся сексом, шрами твої починають світитись у темряві, коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами, спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються, всі переходять на інший берег свободи, смерть надає одну перевагу — вона позбавляє тебе відповідальності за товар, спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка, шепочучи з острахом — ну що ж ти, спи, давай, спи, спи. Дивись, яка в нього темна кров, — сказав один слідчий іншому, — це від утоми. Так ніби він не спав останні десять років. — Ага, — погодився той, — або спав погано. Схоже, їх розстрілювали впритул, — знову сказав перший, — спочатку закидали гранатами передню машину, потім добили решту, тут закрита ділянка дороги, бачиш, тут їх і чекали, я б теж так зробив, — сказав перший, — на їхньому місці. Я колись так і зроблю. І ось тепер для нього вже все припиниться — кров’ю на карабіні, купленому в Еміратах, грубими нитками якогось хірургічного крою. І тільки опери мовчки схиляться в запилених бушлатах, і тільки патологоанатом із розумінням кивне головою. І тільки мама заплаче де-небудь в районі Вроцлава за сином, якого так рано завалили ці комуністи. І журавлі над озерами розганятимуть потоки простору м’язами, натренованими, як у професійних велосипедистів. І навесні, щороку, повертаючись із Палестини, вони оминатимуть ці чорні місця, що пахнуть паленими колесами, оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини, оминатимуть усі озера з холодними плесами. Оминатимуть ці повітряні коридори, де настільки щільне минуле, що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику, і знаючи ту географію, яку вони перетнули, ту економіку і ту політику, я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана, наше життя настільки довге, що ми встигнемо знову зустрітись із тими, хто так рано від нас пішов, спи, варто було всім чоловікам цього континенту відрубувати один одному голови, аби ти зрештою могла пережити такий теплий грудень; всі помирають, всі народжуються, триматись тебе, це ніби дотримуватись правопису, кінчати в тебе, це ніби кінчати жити, така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля, до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку.

2006

Марадона

Той, хто продавав кокаїн Марадоні, і той, хто підносив губку із оцтом, і хто пробивав дубас на мікрорайоні, знають, що життя це штука із сильним осадом. Життя це те, чим ти почнеш розраховуватися в кінці життя, це погані передчуття, які починають збуватися, це те, в межах чого ти вимушений переховуватися, і заради чого ти погоджуєшся продаватися. Те, що закладається в тебе замість агресії, те, що ти маєш сплатити до останнього цента, життя — це бізнес, на який ти не маєш ліцензії, бог — це менеджер із аптеки, який не продасть тобі без рецепта. Життя це як курс бакса, який ніколи не стабілізується, це як рахунок у банку, на який ти завжди опираєшся. І якщо ти думаєш, що це тебе не стосується, то я думаю, що ти глибоко помиляєшся. Тому що кожному, хто вкладався і вписувався, щедро воздається зрештою за кожен із траблів, за кожен із листопадів, що на нього осипався, за тишу і темряву, до яких він потрапив. І повернувшись до кожного, з ким довелось триматися одних законів під прогнутим небом відчаю, я кажу — кожному з вас буде чого стрьоматися, згадуючи про мене і про мої свідчення. Хто знає, яким буде продовження, часто життя і обмежується свідоцтвом про народження. Більшість речей навіть не намагаєшся повторити. Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити. Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави. Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити. Як говорив Ісус, розкинувши руки, — Я повернуся ще, суки.

2007

У.Р.С.Р.

2004

Контрабанда

В розбитому кріслі, видертому з вантажівки, в протертому кріслі вже з самого ранку, слідкуючи за хмарами над головою, за «бубамарою» в краденій циганській мобілці, кутається в пуховик молодий бог європейської контрабанди. Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни, світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах, церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами — в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту. Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів; наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі, не винесе течія і не вивітрить північний вітер, доки ми знатимемо по іменах всіх святих на нашому кордоні. Сніг на перевалі, суки на митниці — заберуть зброю, заберуть наркотики, стоятимеш примарою серед туману і золота, куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати? З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу? Як мені перебратися на той бік, як мені винести мою злість, якої я набрався без твоєї турботи; витягни, боже, з цього лайна, якщо ти мене бачиш в тумані. Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями, давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями. Доки ти мучишся, вже і зима минає, тільки наше тепло — більше нічого немає, тільки ріка поміж мною й тобою — наповнена рибою і водою.

2004

«…щоби не розбудити її…»

…щоби не розбудити її, переступаючи обережно залишені нею речі, книги і одяг, нагріті повітрям шматки тієї травневої ночі; переступаючи в тиші де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява з осадом мороку на самому дні; ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць, де вже починається самотність рослин і дерев, зігрітих власним зростанням, прогріті жарівні домів, дихання цілих районів, подих країни, ніч на гарячих площинах травня, натруджене доростання в’язких глибоких земель до власних поверхонь; переступаючи через траву, відчуваючи, як напинається ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети, вся атмосфера, яка тебе супроводжує, вся темрява світу, порядок усіх речей, розмірене і невловиме перетікання предметів в собі самих, тривання твоєї миті, якої не вистачить, аби вмістити у ній травневу розлуку і тривожне тепло заводів. Щоб починати щоразу з іншого місця, виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті — дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни, до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу, дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою, вимиваючи сни із сердець, щоби на ранок вона вже не знала, що снилось вночі. Переливаючи світло із атома в атом, рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота, тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення трави вздовж залізниці, витягуючи за собою ластівок і комах, комини і антени — дерева своїми тілами майже сягають тих місць, де обривається наше повітря і починається інший бік порожнечі, майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь, де лише пересипається тиша і формується дощ. І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік повітря, перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла, вони встигають подумати, що навіть найменший рух, найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно, сколихнувши повітря, зрушивши простір і збудивши її зі сну. Це їх і стримує…

2004

Паприка

За зеленим спалахом городини, за двома підлітками, які тримаються за руки, йти посеред вечірнього супермаркету — дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець, дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад. За десять хвилин десята, вони довго перед тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її залишитись; повні кишені зелених речей, золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки, солодка любов, зачарована паприка. винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу, кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних штатах, нафаршовані сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять: винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують, вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається кофеїн, винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки, до найближчого стадіону, кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками. Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався, не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом. Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш сказати їм наперед — ще два-три роки золотого підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування монет на різну отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі, де знаходилась ніжність. Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю, з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу ніколи нікому нічого віддати; буду і далі за ними іти, в довгих виснажливих сутінках супермаркету, з жовтою травою під ногами, з мертвою рибою на руках, відігріваючи її серце своїм диханням, відігріваючи своє дихання її серцем.

2004

Словники на службі церкві

Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу, знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців, можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре, а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці? Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно, знищать, як — знищать? ось так — візьмуть і знищать, і що потім? потім? потім нічого: я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись, там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я? а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час. Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво, сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись? про що? не знаю про що, про що-небудь, яка різниця — про що? Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що, я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш? ще якби твій номер залишили, я б телефонував, а так — що лишається? Я знаю, чому у нас все так сталось — надто сильна залежність від словників, від лексем і усіх цих дифтонгів, що розвалюються на язиці, нічим не виправдана довіра до них, моя мова, я знаю, мій словник, друкований на світлому гіркому папері, читаний мною в барах і вагонах, куплений мною на розпродажу в Східному Берліні, ще в 90-х, коли я тебе не знав, я помру патріотом, навіть якщо ти назавжди покинеш цю країну, я спробую телефонувати на твій номер, навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла, я гортатиму свій йобаний словник, навіть якщо в ньому не залишиться жодного невикористаного слова. ніщо її не зупинить ніхто її не переконає близько 100 тисяч слів і словосполучень і навіть не можна з нею поговорити

2004

Збирачі конопель

Тоді, коли вони кінцево розійшлись, від неї почали приходити дивні листівки; дивись, писала вона, це — збирачі конопель, це вони повертаються в міста, несучи на плечах гарячі рослини, заходять в свої будинки, обережно переступаючи через черепах і старих, вже сліпих від старості тритонів; крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку виростає очерет, з якого пастухи роблять дивні духові інструменти, що звучать залежно від напрямку вітру; і, виганяючи зранку череди, вони випускають вперед повітряних зміїв і вимахують бамбуковими палицями, будячи зі сну помаранчеві зірки; кажучи — вперед, наші старі бойові черепахи, вперед, виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте смарагдове листя, за нашими спинами, за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти, вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів, в яких нам доведеться помирати від лихоманки і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих, які не можуть продертись крізь нашу густу траву. Дивись, писала вона йому, все, що збулось, і все, що збудеться, все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, — все це в руках невідомих тобі чорноробів, наша велика реальність, з кав’ярнями й кредитними банками, чекає щоранку на твоє пробудження; все функціонує лише за твоєї присутності, все закінчується лише з твоїм помиранням, все це ніколи не припиниться, все триватиме безкінечно, без кінця і початку, до самої смерті.

2004

Океани

Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води, мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану, з’являється присутність великого в твоєму житті; все було створено з урахуванням твого серцебиття, недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті, повертаються в бік населення. Ніби не втримуючись на відведених для них територіях, вони в якусь мить забігають всього лише на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські спальні. І навіть якщо їх не видно, це ще не значить, що їх насправді не видно. Та частина життя, яку називають життям, ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків. Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те, чого ти не можеш почути. Є підвали, і є дахи, і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш — мокрі зимові дерева, ріки й трава, котра в своєму світі є чимось таким, чим в нашому світі є радість або прощання. І ось тоді, починаючись ближче до ранку, вони приходять і зупиняються зовсім поруч, ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям, або пробиває механічною друкнею літери зі зворотнього боку, теплою кров’ю по обгортковому паперу, і птах за вікном перелітає так повільно, що доки його видно, я встигаю вписати потрібні слова, і навіть встигаю їх викреслити.