Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

2011

«І жінка з чорним, як земля, волоссям…»

І жінка з чорним, як земля, волоссям, яку я знаю вже стільки років, живе собі, не переймаючись зовсім, поміж вогнів і вечірніх мороків. Поміж світла й гарячого листя, поміж стін і пташиних криків, поміж підземних русел, що переплелися, поміж усіх своїх снів і фріків. Вона ходить собі на стадіони й ринки, ховаючи в куртці телефон і флягу. І я готовий палити сусідські будинки, щоби вона звернула на мене увагу. Я готовий позбавити міста керування і на портвейн перетворювати озерну воду, лише б вона, згадуючи про моє існування, писала мені листи про життя і погоду. Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки, лише б бути ближче до її ніжності й люті і слухати всі її втомлені байки про те, з ким вона спить і кого вона любить. Я вигадаю нові літери та розділові знаки, і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть, щоби вона забувала те, що могла знати, щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу. Небо за її вікнами буде холодне й зелене. Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну. Хай забуває про все. Хай забуває навіть про мене. Лише про мене хай забуває в останню чергу.

2011

Лесбійки

2009

«Що

вона потім робила, куди пішла…»

Що вона потім робила, куди пішла, з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці, коли її темне вікно роз’їдала імла, як іржа роз’їдає старі есмінці? Курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай. Сварилася з поліцейськими — п’яна і грізна. Брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай — індійський, мов океан, чорний, як власна білизна. Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти, за те, що проймається спокоєм душі золота матерія. Лежала на теплому спальнику оголена, мов дроти, тиха, наче вода, сонна, ніби артерія. Що по ній залишилось? Якісь борги, які я поволі сплачував, книги і мапи, якісь випадкові друзі, якісь вороги, яких я насправді не знав, хоч насправді мав би. Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі, календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись. Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі, і завжди різав обличчя, намагаючись поголитись.

2009

«Ця жінка, яка фотографує дерева січня…»

Ця жінка, яка фотографує дерева січня, їхню вогку динаміку і переплетіння, маленькі будинки з димами, засипані снігом узбіччя, неба тяжкі простирадла зі складками й тінями. Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою, стежить за цими деревами, мов за тваринами, за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною, за тонкими руками, за збитими в кров колінами. Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті, стрічками прив’язує собі до зап’ястя. А чорні порожні озера, кригою вкриті, постійно віщують їй усілякі нещастя. Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш, до смерті будуть тепер іти за тобою. Будеш їм віддавати усе, що маєш, будеш ділитися з ними вином і водою. Але вона говорить: все, що я справді маю, — це стрічки, щоб триматися поруч із ними, і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю, і постійно раню уста їхніми голосними. Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються, ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею. Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються? Це вони все почули, і тепер заперечують.

2009

Жінки

— Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову, з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами? — Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу, так як діти живуть зі своїми страхами. Це ось те, що між нами, — її химерний маршрут, яблука і вино, усе це її протестантство, одяг, який вона носить у торбі, мов парашут, і колір волосся, який вона змінює, як змінюють громадянство. Вона постійно зникає, у неї свої ключі. Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій. І я нажахано слухаю, як іноді уночі серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій. Вона зупиняє час, що вперто кудись іде, подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном. Тоді вона підстригає своє волосся руде, як підстригають траву, доглядаючи за газоном. Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій, і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій, і смерть, яка відступає, наче розбите військо. Виймає мені з долоні гострі скалки жалю, торкається мого тіла, ніби важкого ужинку. Ось саме тому я її і люблю, як тільки жінка може любити жінку.

2009

«Коли потяг нарешті в’їхав у гори…»

Коли потяг нарешті в’їхав у гори, залишивши позаду сонні долини, коли в чорних снігах від тяжкої змори засинали дерева, птахи і тварини, і коли вибрідали нічні подорожні на гаряче світло, ніби на запах, і світили їм річищ глибини порожні і зелені вогні по гірських вокзалах, і кондуктор вслухався в останні вісті, одягнувши стару залізничну куртку, коли діти колійників і машиністів уві сні намивали золото смутку, торгівельні контори й приватні оселі замовкали, мов патефони трофейні, і прокочувались крізь лункі тунелі неприкаяні літерні і купейні. І сумні пасажирки юного віку, невідомих занять і непевних звичок рахували мости, збиваючись з ліку, в теплих светрах і в’язаних рукавичках. Витягали з торби гіркі наливки, і ковтали дими устами самими, і нічної розмови ламкі уривки нависали над ними, пливли над ними. І одна діставала в диму, що здійнявся, словники з безнадійними коментарями, і гортала їх, доки потяг спинявся під станційними тихими ліхтарями, і читала подружці щось нестерпне, щось, від чого сухо стискало горло, і коли та спала — читала про себе, а коли прокидалась — читала уголос. І слова — промовлені, словникові западали в сон непомітно й загусло, і гойдалися в заспокоєній крові, наче водорості в холодних руслах.

2009

«Прийде весна, говорили вони…»

Прийде весна, говорили вони, кинемо все й поїдемо звідси. Заходячи в ніч, як у власні сни, дістанемось її глибини. Відстань? Що таке, зрештою, відстань. Поселимось біля морських портів, там, де олія тяжіє в трюмах, де все, чого б ти не захотів, для тебе вивантажать з кораблів чоловіки в потертих костюмах. Там, де жінки з вогнями в руках танцюють вночі на гарячих площах, носять кульчики в язиках, гадають на крові і на зірках, й спиняють вітри при кораблетрощах. Де вигріваються без кінця відвідувачі в тісних перукарнях, де пахнуть сигарами пальці творця, де кавові зерна, ніби сонця, пересмажуються у кав’ярнях. Там, де не буде цієї війни, яка триває зараз між нами. Зникнемо, планували вони, головне дочекатись весни. Хай скумбрія рухається табунами. Коли вони обіймались вві сні, в їхньому ліжку, на їхній війні чути було, як летять птахи, падаючи в сніги.

2009

«Перечекавши останні сніги…»

Перечекавши останні сніги, вихопившись за сезонні межі, він зняв готівку, віддав борги, і опинився на узбережжі. З легенями, повними тютюну, з кишенями, повними алкоголю, він мовби пробив заслону міцну, не відчуваючи зовсім болю. Крізь теплий туман прослизнувши вужем, щоб гнати похмілля легку химеру, голився краденим фінським ножем і зранку пив солодку мадеру. Братався, ніби останній раз з напарником зі смішним поганялом, про вартість справжніх жіночих прикрас втираючи картярам і мінялам. З кишень витрушуючи пісок, просив сигарети й давав поради, і плакався їм про своїх жінок та бізнес, який забрали араби. Ці довгі розповіді уночі, мов чорне сяйво морів полярних, з ручною мавпою на плечі в прокурених і порожніх більярдних. Й жінки в далеких північних містах, втрачаючи спокій в терпкій жалобі, писали в довгих і тихих листах свої зізнання сумні й розлогі, просили сказати, що ця печаль відійде, так як відходить море, що він скоро вернеться або хоча б що в нього все добре.

2009

«Коли вона повернулась, ближче вже до зими…»

Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток. І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава. І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов.

Ефіопія

2009

«Він був листоношею в Амстердамі…»

Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні. Друзі його, пияки-радикали, говорили: «Ми все провтикали, ми, можна сказати, по вуха в лайні. В країні стагнація і мудацтво, лібералізм і продажне лівацтво, і неясно, що нас трима на плаву. Євросоюзом керує сволота. Вони говорять — «Свобода, свобода», а піди-но купи нормальну траву. Але на Сході ще є країна, вона сьогодні, можливо, єдина, де сонце свободи не встигло зайти. Де вірять в людину — вільну, розкуту. Спробуй пробити канали збуту, давай наведемо культурні мости! Там втіха сходить на кожну хату. Церкви московського патріархату знімають вроки і славлять джа. Мануфактура та інші крами там контролюються профспілками, і співом ясніє колгоспна межа! Там п’ють абсент при застудній хворобі. Там демони у жіночій подобі, сховавши в горлі темну пітьму, сповнять усяку твою забаганку. «Давай, чувак, — привези афганку!» — повторювали вони йому. І він ступив на цю дивну трасу. Авіалініями Донбасу, де на сніданок — лише бухло, мріючи про країну шалену, він вилетів за кордони шенгену, лишивши все, що в нього було. Ступивши на землю в місті Донецьку, з усіх іноземних знаючи грецьку, яку тут нібито знали всі, він трапив до рук дивовижній парі — водій на форді й друг на кумарі. І сяяли зорі у всій красі. Водій сказав: «Все нормально, зьома, давай, почувайся у нас як вдома, тут друзі навколо, бачиш і сам. Ти трапив на землю обітовану. Їдьмо в Стаханов, там стільки плану, що вистачить на весь Амстердам!» Був простір вечірньою сутінню скутий. Стояла зима. Починався лютий. І місяць за ними гнався, як птах. Тривожно світилися терикони, на Україну ішли циклони, й душі тонули в глибоких снігах. На сорок п’ятому кілометрі вони застигли в злій круговерті, і тьма огорнула їх мулом густим. Водій промовив: «Йохан, братішка, по ходу, виходить, усім нам кришка, молися своїм растаманським святим!» Замерзло пальне і стихала мова. Смерть надійшла із портів, з Азова, і демон смутку над ними літав. Випивши дезодорант, щоб зігрітись, він намагався комусь додзвонитись, але телефон йому відповідав: «На даний момент абонент недоступний. Життя — процес взагалі підступний, так ніби тонеш серед ріки. Смерть твоя — невелика втрата, просто змінюється оператор, й повільно зникають вхідні дзвінки».

2008

«Третій день крізь сутінь масну.»

Третій день крізь сутінь масну. Третій день без спочинку і сну. Я звик до піску і до холоду звик, і в торбі у мене — вино і часник. А під сукно, мов під віття смерек, Зарито афганський крек. Я тридцять днів ховався в імлі, їв траву, спав на землі, збираючи, мов данину тяжку, крихти коштовного порошку, який, ніби тіні пропащих душ, лежить на хребті Гіндукуш. Це смерть шукає мої сліди, смерть виводить мене до води, і доки я з річища мерзлого п’ю, тримає флягу мою. Я ніс усе, що і мав нести, я обійшов талібанські пости, дістався міста, продав телефон, перейшов таджицький кордон, і на п’яту ніч, хто би що не казав, побачив Ростовський вокзал. Там попереду погранці, сонце в траві, туман на ріці, довгий день, строкатий базар. Лише б довезти додому товар, і скинути, якщо повезе, циганам із ХТЗ. Але смерть чекає на того, хто йде. Смерть тримає мене і веде. Смерть прокидається вночі на моєму плечі… …Тихий ранок, темний вагон. Це був останній мій перегон. Усі дороги вели сюди. Ось мічені кров’ю собачі сліди, і важко, мов короп у глибині, куля сидить у мені. Дихати, дихати що б не було, коли твоя тяга — єдине тепло. Життя втрачає свою вагу, коли вдихаєш гарячу жагу, коли видихаєш солодкий щем, курячи синій елем. Кров затікає в теплий рукав. Мене все одно ніхто не чекав. Кордон зачинено на замок. І, не відходячи ні на крок, моя душа, ніби щось чуже, тіло моє стереже.