Дiти пiдземелля

Короленко Владимир Галактионович

ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1

мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-

ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч

цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне,

спускалася

на землю серед холодної зливи і відходила, лиша-

ючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував се-

ред негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями

і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-

лених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-

це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці

кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-

вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне

та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї

колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали,

що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці,

але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг

достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір

та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками най-

неймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в

тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрім-

ливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі

похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою ско-

са поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на

аристократичних жебраків із замку,— місто їх не визнавало,

та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: во-

ни воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а

не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед

цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-

зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-

вариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще

демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці .

тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких

на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок,

які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім

як ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шулі-

ка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засо-

бів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж-

не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками

в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товариства бідолах

був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не

вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом таємничої

безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке

він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в

зовнішності пана Тибурція не було нічого аристокра-

тичного. На зріст він був високий, з великими, грубовираз-

ними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стир-

чало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня

щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мав-

пяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди-

вилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лу-

кавством гостра проникливість, енергія та розум. В той

час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали

завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось

несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної

людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний

смуток.

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі

ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не ви-

знавали за ним аристократичного походження. Але як тоді

пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевид-

ною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибур-

цій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголо-

шував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи

з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи бага-

тою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці нат-

хненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в гру-

ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами:

Раїгез сопвсгіріі — вони також супились і казали одне од-

ному:

— Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав

декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі сте-

жили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава-

лося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де

розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі

пригоди. Його голос наче гуркотів так глухо і замогильно, що

слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опу-

скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали