Дiти пiдземелля
Шрифт:
схлипувати:
— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльо-
зи капали з очей і стікали по довгих вусах.
І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився
веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-
лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.
Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-
бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,
і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.
Зважаючи
легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом
якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до
школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи
молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий
граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-
чену для голови панича.
Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-
ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років
семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька
трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою
перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то
він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась
у нього на руках.
1 Єзуїти — католицькі ченці.
Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-
ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши
руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця
калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках
пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-
му не було відомо.
Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,
а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,
всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони
звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди
своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий
жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-
ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-
ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-
важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту
могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими
осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі
кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-
ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.
РОЗДІЛ II
Я ТА МІЙ БАТЬКО
Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько ста-
рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед
слухачів пана Тибурція.
І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.
Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,
дуже шкода сина шановних батьків.
Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-
шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили
дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як
молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-
помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою
зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті
маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив
до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-
ючись не розбудити буркотливої старої няньки.
А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-
сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-
кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками
такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний
мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-
ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» [1] і бадьо-
ро починала свою денну працю.
Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-
хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби
лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,
бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.
За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині
млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий
борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-
старого млинарського будинку.
Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження
природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-
воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі
роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,
коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали
мене шепотом лінивої дрімоти.
Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз
у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але
ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-
ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує
мене йти додому до ранкового чаю.
Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,
і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-
решті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив