Дiти пiдземелля
Шрифт:
сірий камінь?
Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари
старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під зем-
лею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось.неві-
домо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаган-
не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою
голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-
вість рухів. «Напевне, це буває вночі»,— думав я, і почуття
жалю боляче стискало
Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.
Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з
Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,
різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-
лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,
дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим
дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.
Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком
дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших
характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-
ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм
незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,
в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й
не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-
вариша, я спитав:
Тибурцій — твій батько?
Не знаю,— відповів він задумливо, наче це питання не
спадало йому на думку.
Він тебе любить?
Так, любить,— сказав Валек вже далеко певніше —
Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-
не і плаче...
І мене любить, і теж плаче,— додала Маруся з виразом
дитячої гордості.
А мене батько не любить,— промовив я сумно.— Він
іколи не цілував мене... Він нехороший.
Неправда! Неправда! — заперечив Валек.— Ти не ро-
зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкра-
ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навіть
одного графа...
Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.
Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.
Чому?
Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений.— Тому
що граф — не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить
[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому судді
грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.
Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-
рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»
А суддя що?
Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»
Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-
ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-
лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!
Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-
зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не
спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в
моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно
слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,
який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці
нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-
коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх
дітей.
РОЗДІЛ V
МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»
Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не
було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-
цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-
нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене
великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-
\ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече
руку.
Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.
Я боявся... Ваших не видно в місті.
А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-
ходь... А я подумав зовсім інше...
А що?
Подумав, що тобі уже набридло.
Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,— поспішив я, — навіть
і яблука зі мною.
При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,
ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув
на мене дивним поглядом.
Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я див-
люся на нього вичікуючи.— Йди просто на гору, а я тут ще
зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.
Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене
дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а
його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима
було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак
людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі
кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-
ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.
Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-
ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між
могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-