Дiти пiдземелля
Шрифт:
«Ось він який,— думав я. — Та, проте, він мене не лю-
бить».
РОЗДІЛ VIII
ЛЯЛЬКА
Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми
вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-
дуже
і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля
свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-
кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.
У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим
обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-
ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-
кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені
тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,
так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи
не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-
тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-
трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи
про ляльку.
Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу
хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,
немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона
так міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи
з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже
чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-
чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом
бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками
Зате я через цю ляльку зазнав дуже багато тривожниххвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи
з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який
довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів
за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити
гіо кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вга-
мувати її, але своїми наївними запевненнями, іцо їй лялька
не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться,
тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру,
що тут не проста пропажа.
Батько нічого ще не знав, але до нього приходив Януш
і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його;
проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садо-
вої хвіртки і наказав залишитися дома. Другого дня повтори-
лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці
і махнув через паркан, поки батько ще спав.
На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй
стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве
волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала.
Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками
й дурними блискучими очима.
Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили,
що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цьо-
го й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляль-
ку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила
очі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не бачачи мене перед
собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом запла-
кала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому
личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу
перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, при-
тиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів
відняти у мого маленького друга першу і останню радість
у її недовгому житті.
Валек несміливо подивився на мене.
Як же тепер буде? — спитав він сумно.
Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою го\овою.
також дивився на мене запитливо. Тому я постарався гю
можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав
Нічого! Нянька, напевне, вже забула.
Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додо-
му, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав
з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гні-
тючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.
Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно
звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені на-
каз — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу.
Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися
його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до
нього гю дозвіл.
Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з ту-
гою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка зби-
ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці
в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:
батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-
кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітило
важке передчуття.
Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-
йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало
сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед
ііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний
стукіт власного серця.