Дiти пiдземелля
Шрифт:
жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.
Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок
булки, у мене защеміло серце.
Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про
це мені?
Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх
грошей нема.
Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.
Як, потихеньку?
Т-так.
Значить, і ти б теж украв.
Я... у свого батька.
Це ще гірше! — з певністю
не краду у свого батька.
Ну так я б попрохав... Мені б дали.
Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-
раків?
А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.
Жебраки! — похмуро відрізав Валек.
Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.
Ти вже йдеш? — спитав Валек.
Так, іду.
Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-
ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось
затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-
шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що
доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.
Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон
прогнав своїм повівом моє глибоке горе.
РОЗДІЛ VI
НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ
ПАН ТИБУРЦІЙ
Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше,—
так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився
на гору.
Я зрозумів, чому він сказав це.
Ні, я... я завжди ходитиму до вас,— відповів я рішуче,
щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.
Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе віль-
ніше.
Ну що? А де ж ваші? — спитав я.— Все ще не повер-
нулись?
Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.
Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку
для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в
руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зер-
ном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку,
покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.
Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хма-
ра, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені
дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши,
що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне
почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно
й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт
грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.
За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весе-
ло прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи;
гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, ви-
кликали пожвавлення, що вимагало виходу.
Давайте грати в піжмурки,— запропонував я.
Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими перелива-
ми свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непро-
ворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як рап-
том наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину
почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла
мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка
з очей моїх впала.
Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я
дивився на нього знизу, тримав мене за ноги і дико повертав
очима.
Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Вале-
ка.— Ви тут, я бачу, весело проводите час... Завели приємну
компанію...
Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому не-
звичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука
Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.
Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека,
який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота
два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішу-
че нема чого.
Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за
моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у
повітрі.
Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.
Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі... На-
віщо це ви зволили завітати сюди?
Пусти! — вимовив я уперто,— Зразу відпусти! — І при
цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути
ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.
Тибурцій зареготав.
Ого-го! Пан суддя зволять сердитися... Ну, та ти мене
ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником
і засмажу, як порося.
Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про
можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення
наспіла Маруся.
Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене,
підійшовши до самих ніг Тибурція.— Він ніколи не смажить
хлопчиків на вогні... Це неправда!
Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на но-
ги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова,
але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний