Дiти пiдземелля
Шрифт:
річ поряд з престолом.
Попівська шапка.
Ні, відро.
Навіщо ж тут відро?
Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.
Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-
вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.
Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.
Ну, що ж! Думаєш, не полізу?
І лізь собі!
Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за
раму і, віддавши один кінець
гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,
глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-
лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів
під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.
Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-
летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-
ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-
новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне
розп'яття.
Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою
цікавістю і співчуттям.
Ти підійдеш? — спитав він тихо.
Підійду,— відповів я також тихо, набираючись сміли-
вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.
Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-
ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі
хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-
лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-
личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з
темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася
геть.
1 Кадило — церковна річ.
На мене напав судорожний страх.
Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-
мінь.
Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись під-
няти мене на світло дня і сонця.
Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-
нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-
нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,
ніж перелякало.
Те темне, про що ми сперечалися,— шапка чи відро і, як
потім виявилося, було горщиком,— майнуло в повітрі і на
моїх очах зникло під престолом.
Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче
дитячої, руки.
Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що
я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на
тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох
секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння
трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був
один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих
явищ.
Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко
я почув під престолом стриманий шепіт.
Чому ж він не лізе назад?
Бачиш, злякався.
Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-
лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-
лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.
Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.
А ось почекай,— відповів голос хлопчика.
Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби
похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.
Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,
худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у
брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-
теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над
чорними задумливими очима.
Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-
ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-
тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили
один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,
побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще
дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-
лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-
лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,
що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.
Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.
Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-
тякаю на моє до нього презирство.
Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.
Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:
Ти чого тут?
Так,— відповів я.— Тобі яке діло?
Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти
руку з кишені й ударити мене.
Я й оком не моргнув.
Ось я тобі дам! — погрозив він.
Я випнув груди наперед.
Ну, вдар! Спробуй!
Момент був критичний; від нього залежало, як складуться
наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши
мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.
Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-
ніше.
Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в
підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-