Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Телеграф від австро-німецького кордону приніс ще одну вість. В результаті конвенцій про обмін військовополоненими репатріація розпочалася ще навесні, але зараз, в дні революції в Німеччині, після розвалу Австро-Угорщини, нікому до конвенцій не було жодного діла. Військовополонені покинули свої табори і рушили мерщій додому, на батьківщину, до Росії — і зразу всі. Це були сотні тисяч.
До сорока тисяч уже сьогодні зібралося на австрійському кордоні проти магістралі на перший великий залізничний вузол.
Телеграф повідомляв: полонені штурмують ешелони, що йдуть від кордону вглиб, вони заповнюють пасажирські поїзди, забивають товарні маршрути, обсідають дахи й буфери. Поїздів не вистачає, годувати репатріантів нічим, нема де переховати їх від негоди й дощу. Телеграф вимагав: поїздів, вагонів, паровозів!
Тисячі і десятки тисяч репатріантів поспішали сюди — до великої станції. Вони не знали, що тут на них чекає пастка. А коли б і знали, однаково б пішли, бо не повірили б. А якби й повірили, то пішли б все одно. Адже позаду був тільки полон і тиф, а попереду — рідна хата!
І що б вони мали робити інакше?
Адже ззаду, з-за кордону, тисли нові й нові тисячі. Адже ті, що вже пройшли попереду, з'їли все, що було в тісному прикордонні. Адже вони не мали де сховати від осінньої негоди своє голе і хворе тіло. Адже чотири роки небачена батьківщина ввижалася вже їм. І жах дурної загибелі при самісінькому порозі чотири роки небаченого рідного дому давив кожного з них. Голод, холод, жах і останній, божевільний напад туги за батьківщиною гнав усе вперед, тільки вперед.
Вони йшли, і кожний крок по цій, чотири роки угноюваній їхньою кров'ю, землі лишав по собі печальний знак — посинілий, вошивий труп…
Воші! Тиф!
Десятки сигнальних військових ріжків засурмили тривогу з усіх кінців. Німецький гарнізон станції й міста за півгодини перешикувався на бойовий стан. Сунув страшний ворог — невблаганний, непереможний, невразливий ні для багнетів, ні для кулеметів, ні для гармат, проти якого була безсила й контррозвідка. Сунула епідемія — висипний тиф. Сунули полчища вошей.
За півгодини німецький гарнізон навантажився на підводи й машини і бойовим маршем рушив геть.
Гарнізон виїхав за околицю станції, на територію старих військових казарм. Там гарнізон став, вислав густі цепи, цепи щільно взяли казарми в кільце і десятками кулеметних дул вищирилися на всі боки, на всі чотири сторони — проти вошви.
Тисячі нещасних репатріантів вже заповнили станцію, залізничну територію, рушили до міста.
Притулку вони не просили. І навдивовижу вони не чинили ніякого насильства. Не ламали дверей, не били вікон, не кидалися на перехожих, не зривали з них теплої одежі. Вони тільки тупцювали довкола будинків, тоскно позираючи на ці розкішні оази тепла, світла й відпочинку в нескінченних, безвихідних пустелях їхніх страждань.
— Хліба! Будь ласка, крихітку хліба! І, коли можна, — окропу!..
Нещасні заповнили всі вулиці, скупчилися на перехрестях, згрудилися перед кожною хатою. Вони забивалися в кожнісінький закуток між двох будівель, де можна було затулитися від вітру й дощу. Вони тремтіли страшним, неспинним тремтінням — з голоду й холоду. Очі горіли страшним, несамовитим огнем. Тіло то пашіло жаром, то дубіло в смертному холоді.
— Окропу! Чогось теплого усередину!
Здогадливіші кидалися до маневрових паровозів. Вони заступали їм впоперек путь, спиняли і не відпускали, поки не висушували бака гарячої води…
На території залізниці зібралися основні маси полонених. Сюди ж прибували — щогодини, щопівгодини — нові партії. Залізниця манила. Залізниця гіпнотично приковувала до себе. Адже залізницею можна поїхати далі.
Краще не шукати тепла, краще не їсти й не пити. Краще сидіти каменем отут, де спиняються поїзди. Адже щохвилини може бути поїзд.
Може бути поїзд!
І вони сиділи. На залізничному насипу, просто голого неба. Під дощем і мрякою. На холодному листопаді. Боячись відійти, щоб не проґавити. Стомлені й виснажені або зламані нападом пропасниці, вони лягали тут же, в калюжі, спочити і, лігши, вже не вставали ніколи.
Територія залізниці всівалася трупом.
А поїздів бути не могло — і на північ, і на південь обидві магістралі були перерізані гетьмансько-петлюрівським фронтом…
Такий настав вечір.
Не зраджуючи звичаю, Сербин ішов на вокзал. Він уже знав, що телеграфний зв'язок по обох магістралях розірвано і на вокзалі нічого, окрім фантастичних вигадок, почути не можна. Він уже чув, що міські урядові установи раптом перестали існувати. Він бачив, що містом поспішно переходили гетьманські військові частини: гуркотіли риссю польові гармати, учвал скакала кіннота, піхота поспішала підтюпцем.
Перон вокзалу був тісно забитий людьми. Репатріанти стояли, сиділи, лежали — вони ждали поїзда, — і раз у раз треба було переступати через тіла, невідомо, живі чи вже мертві. Сербин протисся до перших дверей розкішного вокзального палацу.
В кутку під гострими спіралями батареї парового огрівання, один коло одного, один на одному, лежало чоловіка з десять — на просторіні в квадратний метр. Нещасні грілися. Натовп стояв над тілами щасливців, неспинно тремтів і глухо стогнав — із заздрощів і хтивого передчуття своєї пайки щастя. Ця пайка була суворо нормована: лежати під батареєю можна було порядком черги десять хвилин. Великий округлий циферблат електричних вокзальних дзиґарів світився високо угорі крізь туман отруйних людських випаровувань. Люди стояли, тремтячи, напружено звівши бліді обличчя догори, і гарячими очима стежили за стрілкою. Стрілка здригнулась і пересунулася на пункт. Десятеро миттю відсунули тіла своїх попередників і мерщій кинулися на підлогу — зайняти місце тепліше. На мить вибухла колотнеча — плеснули зойки, гримнула лайка, тріснула роздерта шинель, хтось хлипнув — і стихло. Десятеро чергових щасливців заніміли в екстазі сп'яніння теплом. Дев'ятеро попередників відплазували з понурою і тупою покорою. Така покора може бути тільки в людини, страждання якої вже вичерпало всі людські сили сповна. Нестатки? Біль? Горе? Мука? Це й є життя. Тепло? То було коротке хвилинне забуття — непритомність. Воно скінчилося. Всі дев'ятеро схопилися і мерщій побігли за двері, надвір — зайняти знову чергу в кінці хвоста. Десятий зостався на місці. Він був мертвий. Йому пощастило — він вмер у теплі. Йому марилися солодкі, радісні образи. Він вмер, хочучи жити.
Мертве тіло відсунули до дверей, на холод. Мертвому тепло ні до чого.
В глибині зали, біля проходу до «царських покоїв» — на звичайному місці, де збиралися місцеві жителі обмінятися свіжими новинами, — і зараз був невеличкий гурт людей. Назустріч Ссрбииові протислися Макар і Шура Можальська.
— Хрисанф! — закричав блідий Макар. — Ти розумієш? Треба щось робити! [487]
Можальська схопила Сербина з другого боку:
— Влади нема ніякої! Клопотатися нікому! Всі боягузи й мерзотники! Мені нема діла до політики, але я не можу спокійно дивитися, як люди гинуть!..
487
— Хрисанф? — закричав блідий Макар. — Ти розумієш? Треба щось робити! — У книжці «Я вибираю літературу», в розділі «Як я був санітаром» (с. 139–142), Ю. Смолич писав: «Саме за таких обставин і почалась моя робота санітаром… знайшлись ті, хто не міг змиритися з катастрофою, в кого серце розривалось від жалю за нещасних людей, що роки вигорювали в нелюдських умовах полону, а тепер гинули на порозі рідного дому. Нас було не так і багато спочатку — кілька студентів, гімназистів і гімназисток, кілька робітників з депо чи з вагонних майстерень, телеграфіст та ще актор і актриса з театру, який не діяв. Мені навіть запам'ятались їх прізвища: актор — Скалов, актриса — Колібрі. Так, страшно навіть згадувати тепер про ті перші дні «санітарування»… Ці події та епізоди з них ввійшли в канву мого роману «Вісімнадцятилітні»… В епізодах, що проходять в романі, майже немає домислу — хіба що там, де виникла потреба пов'язати цю розповідь з діями героїв роману. Але загалом для мене, автора, ці частини роману — ніяка не белетристика: там записано майже точнісінько все так, як воно відбувалось».