Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Вони вийшли надвір. Окіл залягали чорні під паром поля, халупка стояла край дороги. Півкілометра далі починався виселок. Ближче праворуч була ліщина і за нею, очевидно, став чи річка.
— Ідіть до ліщини, — порадив хтось з козаків. — Там з учорашнього бою одна коло одної воронки, і копати не треба. Поставите у воронку, землею присиплете, от і вже.
В ліщині справді були сліди недавнього бою. Багато кущів розламано або викинуто з корінням, там і тут валялися підсумки, порожні стрічки. Неглибокі, тридюймові воронки траплялися тут і там. Вчора Петлюрині «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків [473] . За згірком справді текла річка.
473
… «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків. — У січні — лютому 1919 р. в Кам'янці-Подільському частина колишніх міністрів створила озброєний загін «Комітет врятування республіки», який став на платформу визнання Радянської влади і виступив проти петлюрівців, але був ними розбитий.
Шурка вибрала воронку край ліщини, у вибалку. Вона була глибша за інші й примітна — над нею височіла розчепірена стара верба. Хлопці спустили труну на землю. Ранок був мрячний, пронизливий, з голови до ніг прохоплював дрож. Після безсонної ночі ломило голову. Шурка стояла, тісно запнувшися в своє пальто, — тільки два пасомки кучерів стріпувались з-під шляпки. Всі похапали лопати — тягло зогрітися і розім'яти застиглі кістки.
Дно воронки трохи розчистили, на дно встановили навскоси труну.
— Ну, Ico, спи, — сказала Шурка, — прощай!
Вона нахилилася, взяла жменю глини й кинула на труну. Тоді кожний також взяв грудку і кинув. Поривом вітру принесло дощ, і він заторохтів по труні.
— Треба б той… — зніяковів Сербин, — сказати щось чи заспівати, як це буває, я не знаю…
Всі подумали якийсь час. Говорити не було що. Шурка взяла лопату й копнула землі. Тоді Туровський зсунув кашкет на потилицю:
Віта ностра бревіс ест…Всім стало незручно, але стиха всі підтягли теж — понуро, журно, немов і ховали вони саме ці слова, саме цю мелодію старої студентської пісні:
Бреві фініетур…Шурка заплакала. Великі швидкі сльози потекли по мокрих щоках.
— Рано ти, Ico, померла… Прекрасна дівчина, тобі б жити й жити. Ці сволочі забили тебе. Нехай, нехай! їм це не минеться! — Шурка посварилася кулаком кудись назад. Потім вона підхопила спів на весь голос:
Нос габебіт гумус.За п'ятнадцять хвилин на місці воронки виріс невеличкий горбок.
— Запам'ятати б, де… — тоскно сказала Шурка. — А що, як вербу цю зрубають?
— Все одно, — гірко сказав Макар, — завтра цього місця не знайти. Осінь, дощ… — Він махнув рукою.
— Пішли.
Край ліщини стали прощатися.
— Ну, козаки! — криво посміхнулася Шурка, і Сербин, Туровський та Теменко почервоніли всі враз. — Прощавайте, козаки. Була б хустка, подарувала б котромусь. Як у пісні тій… Неодмінно хустки треба…
Макар мовчки потис руку всім трьом. Потім вони з Шуркою перестрибнули через воронку і пішли.
— Зайди ж до мами! — гукнув Сербин. — Скажи, що я скоро. От тільки Київ візьмемо. Чуєш?
— Добре.
Макар з Шуркою зійшли з пагорба і пішли вздовж річки. Туман здіймався вгору — була, мабуть, вже восьма година. Шурка ховала підборіддя в піднятий комір. Макар тер здоровою рукою неголені щоки. Йшли похмурі й мовчазні. Так пройшли не менше версти.
— Дураки, — зітхнув нарешті Макар, — не розумію…
— Я теж чогось не розумію, — Озвалася Шурка. — З одного боку, вони проти гетьмана, але з другого… — я чогось не розумію!
— Розуміти, взагалі, нічого! обурився Макар. — Націоналістичний бунт! Як ви не розумієте! Націоналістична інтелігенція на чолі селянської власницької стихії. Все зрозуміло, і це агломерат, ні, конгломерат…
— Що таке агломерат і конгломерат?
Макар гнівно поглянув на Шурку.
— Ви ж скінчили гімназію, Можальська!
— Макар! — розітнулося раптом десь здалека ззаду. — Шура!
Вони спинились.
— Сербин? Чи хто?
То був Сербин. Він біг з пагорба, розмахуючи руками.
— Щось трапилося. Чи нам вертатись назад?
— Почекайте! — гукнув Сербин.
Він підбіг задиханий, притримуючи серце, довга піхотинська гвинтівка, взята на ремінь через плече, нещадно колотила його по клубах і попереку. Кілька секунд він не міг мовити й слова.
— Що таке?
Сербин гучно зітхнув і почав стягати гвинтівку через голову.
— Я піду з вами… — благально прошепотів він, немов чекав на рішучу відмову.
— А гвинтівка?
Сербин розмахнувся і пошпурив її геть униз, у річку. Гвинтівка шумно вдарила по воді і несподівано тихо й швидко зникла. Якусь мить ще розбігалися брижі туди та сюди. Потім їх знесла вода, і річка знову пливла собі далі, тиха й байдужа.
— Що це за річка? — запитав Макар. — Як вона зветься?
— Хто її зна… — Сербин розв'язав стрічку з патронами і кинув туди ж, у річку. Стрічка потопала повільно, не зразу, немов неохоче. Її вже встигло знести, а кіпці шворки все ще виднілися.
— Мені так страшно зробилося, коли ви пішли, — виправдуючись, криво посміхнувся Сербин, — так страшно, немов я сам у цілому світі… І потім — це ж Репетюк! Антисеміт, сволоч, каратель… Не може бути, щоб він за Україну! Або це якась інша Україна… я не знаю — така страшна…
Голос його затремтів.
Вони відвернулися від річки і закрокували берегом до ліска, що здіймався ліворуч, зразу за ліщиною.
Туман уже розсіявся і дощ перестав. Над річкою були піски, а далі земля лежала чорна, глейка і масна. В ліску на тім боці закувала зозуля.