Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Та поїзд уперто стояв.
Тоді хтось примітив крізь пітьму обрис будівлі. Ще хтось побачив полиск віконного скла. А посередині зовсім виразно виднівся мокрий сигнальний дзвін. Це була Мотовилівка. Білетна каса стояла розчинена, компостер вигинав чорну лебедину шию, на телеграфному апараті жужмом лежали стрічки, щеня фокстер'єр скиглило, зачинене у жіночій убиральні. Станція була темна, на станції нікого не було — її покинув навіть персонал.
Машиніст виліз на тендер, на купу вугілля і, приклавши долоні до рота, загукав навкруги:
— Агов! Агов! Люди добрі!
В густій мжичці луна перекотилася бором, млява і нешвидка. Ніхто не відповів. Добрих людей не було. Бір обабіч стояв чорний, моторошний і мовчазний.
Тоді пасажири зібрали короткий мітинг і вирішили їхати далі.
Машиніст на цей раз відмовився категорично і запропонував, що полізе в топку сам. Рації в цьому не було — без нього все одно не можна було їхати далі. Його почали купувати. За п'ять хвилин по ешелону зібрали півтори тисячі лопаток. Машиніст відмовився. Тоді ще за десять хвилин зібрали дві тисячі керенок. Він відмовився. Тоді зібрали тисячу марок і п'ятсот крон. Машиніст простелив кожух у тендері і сказав, що спатиме аж до ранку.
До ранку могло ще багато чого трапитися. Перегон же до Фастова був кілометрів з дванадцять. Студенти витягли труну з вагона, поклали на плечі і рушили по шпалах вперед. Колія стелилась під ногами, але чи лежить вона насипом, чи, навпаки, виїмкою, — цього видно не було. Небо звисало чорне, як сама ніч. Можна було робити тільки крок, тільки один крок, і далі вже був кінець. І був це кінець світу, бо не можна було повірити, що далі щось є, що в цій пітьмі щось існує, що взагалі на світі можливе світло, тепло і сухість.
Ішли крок по крокові, з шпали на шпалу. Дощ забивав очі, стікав за комір, промочував одяг наскрізь. Труна була важка, ребро натирало плечі. Макар і Шурка зміняли одне одного раз у раз.
— Коля! — сказала Шурка. — Ви б краще повернулись. Нехай рана нестрашна, в м'якоть, але ж таки це рана. Завтра ви поїдете нам услід…
— Я не розумію! — розсердився Макар. — Я, взагалі, не розумію… Ви хочете, щоб мене зробили гетьманцем?
— Ви поранені, вас не візьмуть.
— Ну, тоді мене посадять за демонстрацію в тюрму!
— Нема часу зараз садовити в тюрму!
— Тоді, взагалі, розстріляють! Я не розумію…
— Стій! — нагло закричало з ночі. Хто йде?
Всі спинилися і змовкли.
— Стрілятиму! Хто?
Звідки лунав голос, не можна було розібрати. Чи то він був спереду. Чи то він був ззаду. А можливо, що був і з котроїсь із двох інших сторін. І голос був не один.
— Хто? Хто? — підхопили голоси справа і зліва. — Стій! Хто? Та пальніть раз, другий — воно зразу й відповість!
— Не стріляйте! — гукнула Шурка. — Тут женщини!
Брудна лайка і сміх відповіли їй.
— Хто? — Десь у пітьмі клацнуло кілька затворів.
— Це похорон! — закричав Макар. — Ми несемо труну!..
— Що? — хтось вилаявся. — Руки вгору і йдіть поволі вперед!
— А труна? — захвилювався Макар.
Тоді нарешті зашаркали чоботи по гравію путі, і стало чути, як невидимі в пітьмі люди дихають часто і зовсім близько. Потім різко запахло мокрими солдатськими шинелями, і зненацька зовсім поруч із темряви виникли похилені багнети.
— Руки вгору!
— Хлопці, та тут справді труна!
— Що в труні?
— Покійник, — сказав Макар.
— Товаришка, — додала Шурка.
— Студентка, — пояснив Туровський.
— Забили вчора на демонстрації… — почав був і Сербин, але примовк.
Примовкли і всі — адже не було ще відомо, що це за люди і з чийого війська.
— Ми студенти, — тоді заговорила Шурка, — ми везли до рідного міста ховати померлу товаришку. Але поїзд раптом став. Далі, сказали, не піде. Ми вирішили мандрувати по шпалах пішака…
Довкола невидимі люди тихо побрязкували зброєю і мовчали. Вони, звичайно, не вірили. Хтось глузливо засміявся.
— Розумієте! — захвилювався Макар. — Осінь, мряка, тепло, взагалі… Тобто труп може розкладатися… І взагалі…
— Цить! — гримнув хтось. — У труні динаміт?
— Ну, що ви! — Шурка навіть засміялася. — Дівчина! Мертва дівчина. Їй-богу…
— Дзюба! — ліниво озвався хтось. — Візьми десяток козаків, одведи затриманих із труною на заставу. Нехай розбираються…
— Слухаю, пане-товаришу!
«Пане-товаришу»… Значить, це не були гетьманці. Гетьманці казали до офіцера «пане старшино».
— Добродії! — тоді заговорив Туровський. — Там, на Василькові, сірожупанників видимо-невидимо.
— Знаємо! — озвався той же. — Дзюба! Веди шпигунів…
— Ми зовсім не шпигуни! — образився Макар. — Розумієте, ми тікаємо від гетьманської мобілізації. Гетьман закрив університет і мобілізує студентів. А ми проти гетьмана взагалі…
— Годі! — гукнув той же невидимий. — Дзюба, веди! Тільки гляди, по дорозі не розстрілюйте — «язики» ж…
Приклади вперлися під спину, і доводилося йти. Студенти поклали труну знову на плечі і рушили. З колії треба було спускатися ліворуч униз і плигати через рівчак.
— От ідіотство, — прошепотіла Шурка, — якщо нас розстріляють як шпигунів…
— І взагалі, — обурився Макар, — взагалі, жалко, якщо розстріляють…
— Єрунда! — заспокоїв Сербин. — Таж труна, і в ній мрець, нам же зразу повірять…
— Угу! — Шурка була настроєна зовсім скептично. — Скажуть, що і труну, і мерця ми взяли лиш навмисне…