Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Ти не знаєш, — спитав він, — як, взагалі, лікувати висипний тиф, ну, і… взагалі, розумієш?
— Не знаю, — відказав, перемовчавши, Сербин. — Хвороби лікують лікарі…
— Дурак! — розсердився Макар. — А якщо лікарів і ліків немає? Тепер же війна!
Сербин обома руками здавив голову так, що яскраві кола спливли йому перед очі.
— Коли ж нарешті цьому край? Крові, мукам, смерті? Я хочу миру! — він рвонув комір гімнастерки і оголив груди на всю шир.
Макар схвильовано затупцював. Він притискав руки до грудей, і Сербин знав, що очі в нього ширяться і що він блідне.
— Ні християнство, — свистів він крізь свій виламаний зуб, — ні миролюбство! Ні втеча в своє «я»! Ніякий пацифізм! Ти розумієш? Потрібна війна — жорстока, невблаганна і кривава!.. Потрібна армія проти всіх армій!.. Війна проти війни!
— Мовчи! — посатанів Сербин, хапаючи Макара за плечі. — Знову війна!
Але й Макара вже несила було спинити. Він відштовхнув Сербина і вдарив себе обома руками у груди:
— І завтра я піду вчитися стріляти з гармати! Я теж буду стріляти, різати і колоти! Я за громадянську, класову війну!..
Темінь і тиша ночі враз тріснули, розірвалися і вибухли вдаром, гуркотом і вогнем. Червоні спалахи блискавкою видерли з ночі силует вокзалу, вершки тополь, ошмаття хмар угорі. І пітьма впала знову нагло — ще чорніша, а лютий вихор з скаженим вищанням пронісся через голови угорі.
Макар і Сербин кинулися бігцем, кожний до свого барака.
І ЗНОВУ — ТРИ ВЛАДИ
Панцирників на насипу було два.
І в темряві осінньої ночі їх силуети були чорні й величезні, а вежі — немов визубні середньовічної фортеці. Гарматні жерла поверталися праворуч і ліворуч, і тоді стовпи полум'я вибухали в ніч, короткою блискавкою вириваючи з пітьми чіткі контури, а на чорному небосхилі викреслюючи швидкий туманний слід. Постріл роздирав повітря, панцир гув, і зразу ж відповідав розрив. Розриви лягали не далі двох кілометрів. Ворог був зразу тут — і праворуч, і ліворуч. Його не було видно, не було чути, але він був. Його прикривала ніч. Гармати били по чотири вряд. І інтервали дедалі коротшали. Інтервалів вже майже не було.
І от, коли удари гармат вже злилися в безперервний оглушний грім канонади, з пітьми від депо вилетіла швидка тінь. З скреготом і гуркотом вона майнула повз вокзал. З свистом і вищанням пари швидкість шалено зростала. І тінь метнулася просто в крайній панцирник. У хряскоті та брязкоті розтрощеного й роздертого металу, у витті оскаженілої пари вдарив страшний і яскравий вибух — він вирвав з темряви на мить шифр С-815, але вдарив другий і третій вибух — в небо приснули зигзаги вогню: в велетенській секундній заграві корчило й жмакало великі листи товстого заліза, немов шматки папірців, — і враз стало темно й тихо, тільки вздовж вокзального перону з тихим дзеньканням рясно осипалося віконне скло.
Віддавши своє сталеве життя, паровоз С-815 вибив з ладу гетьманські панцирники.
І зразу ж з усіх боків — не здалека, куди гатили гармати, а тут же поруч, сто кроків у темінь, ніч ожила й загриміла сотнями пострілів. Невідомий ворог наступав із самого серця станції й міста — з депо.
Старий нічний сторож Кокоша вже біг уздовж вулиць робітничого селища. Він калатав у своє старе й розбите калатало з усіх сил. Він підбігав до кожного дому і гупав палицею у віконниці.
— Повстання! — гукав він. — Повстання!
Двері розчинялися, люди вибігали піводягнуті, наспіх напинаючи пальто, підперізуючися кулеметними стрічками, мерщій заганяючи обойми в магазин.
— Повстання! — лементував далі захриплий Кокоша. Гей, люди! Повстання! Ріжемо гетьмана!..
На переїзді, біля виходу з селища на полотно, слюсар Тихонов розмахував кондукторським ліхтарем.
— Сюди! — збирав він усіх. — У депо! Всі в депо!
— Повстання! — бриніло вже десь далеко. — Виходь, хто в бога вірує! Повстання!..
Дружно завалували пси. Вони захлиналися в оскаженілому гавкоті. Десь заспівав сполоханий півень. Йому відповів другий. Тоді третій. І заспівав кожний двір. Чиясь корова ревла десь віддаля — безперестанку і захлипуючися.
На поворотному крузі в яскравому світлі ліхтарів зібрався гурт. В його центрі стояв Козубенко. Він тяжко відсапував, груди здіймалися часто й рвучко. Це він, Козубенко, щойно вивів свій гарячий С-815, поставив його на центральну, відкрив регулятор, дав повну пару і справив залізними грудьми в гетьманські панцирники. Коліна штанів у Козубенка були розшматовані, долоні рук у крові, — він ледве вправився сплигнути. Але плигати він був мастак і впав щасливо на м'який баласт.
Гурттисся до Козубенка, йому трусили руки, його гладили по спині, його вітали, з ним здоровкалися, хто вперше бачив після цих чотирьох місяців. Козубенко важко дихав і ніяково посміхався. Раптом він ткнувся обличчям на чиєсь плече і тихо схлипнув.
— Паровоз… мій паровоз… машиністом зробив… а я його власною рукою…
— По місцях! — розітнулося. — По місцях!
Натовп шарахнув на боки — розсипався вздовж будівлі, вздовж довгої шеренги холодних паровозів, навмисне ще звечора вишикуваних, як залізний окіп. Люди припадали за колеса, вистромляли гвинтівки між буферами. Козубенко побіг теж, на бігу втираючися рукавом. Другою рукою він скидав карабін з-за плеча, але обдерта шкіра на долонях пекла, і він ніяк не вправлявся це зробити. Йому допоміг хтось, і він ліг під тендером між коліс. Від вокзалу з темряви відповідали пачками з-поза ешелону, що стояв перед залізничною аудиторією. То були галицькі усуси — «українські січові стрільці». [488] Півгодини тому вони прибули з Одеси. Робітничій делегації з гаслом «За владу Рад!» вони відповіли, що оборонятимуть українську державність. Козубенко примірився і почав стріляти просто в темінь, але над землею, щоб кулі летіли під вагони.
488
Галицькі усуси — «українські січові стрільці»… — військові підрозділи, що їх створив 1914 р. під час першої світової війни австро-угорський уряд за допомогою буржуазно-націоналістичної «Головної української ради» і уніатської церкви, які прагнули відірвати Україну від Росії і передати її під протекторат Німеччини. Формувалися в основному з представників західно-української буржуазії та куркульства і частково з селян, введених в оману націоналістичною пропагандою. Входили до складу австро-угорської армії. Під час австро-німецької окупації України 1918 р. допомагали окупантам боротися проти повстансько-партизанського руху українських трудящих. У листопаді 1918 р., після розпаду Австро-Угорщини, припинили своє існування. Окремі загони «українських січових стрільців» ввійшли до складу Української галицької армії і стали опорою контрреволюційного «уряду» «Західноукраїнської народної республіки».
Кілька годин тому, з ешелоном репатріантів військовополонених, в гурті інших засланців повернулися з концтабору до рідного міста і Козубенко з Шумейком, звільнені раптовим вибухом революції на Угорщині.
Шумейко сидів зараз в конторі депо. Він був чорний, зарослий бородою — його не впізнати. Гвинтівки й патрони великими купами лежали на підлозі в кутку. Їх кожному, хто приходив, давали в необмеженій кількості. Зброї було скільки завгодно. Довкола Шумейка зібрався чималий гурт. Тут було керівництво повстанням. Всі обступили старенького машиніста Кукурішиика з дорожнім сундучком у руці. Він щойно привів поїзд з Одеси — отих галичан. Він розповідав одеські новини. В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки. [489]
489
В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки. — Йдеться про інтервенцію Антанти на Півдні Росії, яка здійснювалася Великобританією, Францією, Румунією, Польщею, Югославією з метою ліквідації Радянської влади, поновлення капіталістичного ладу в Росії. 24 листопада 1918 р. Інтервенти захопили Севастополь, 26–28 листопада Одесу. Вони встановили режим терору, разом із петлюрівцями і білогвардійцями здійснювали каральні операції, грабували народне багатство. Окупація Севастополя тривала до 11 квітня 1919 p., Одеси — до 6 квітня і була ліквідована внаслідок успішних бойових дій радянських військ, а також відмови французьких солдатів і матросів воювати проти Радянської республіки, виступів міжнародного пролетаріату з вимогою припинити інтервенцію проти Радянської Росії.
— Які греки? — гукнув хтось.
— Чому французи?
— Англія — це ж чорті-де! — гарячкував якийсь кочегар. — За Ла-Маншем і На-де-Кале. [490] Я їздив туди кочегаром на «Трисвятителі».
— Не могу знать, — розгублено виправдувався Кукурішник, неначе винний у приїзді англійців, французів і греків саме він. — Не могу знать. Про Ла-Манш нічого не чув. А про це точно. Греки такі собі, тільки не одеські, а зовсім насправді — з-за моря, а французькі зуави — це так вони собі прозиваються — у малоросійських штанях…
490
Ла-Манш і Па-де-Кале — протоки між Великобританією і материком, з'єднують Північне море з Атлантичним океаном.