Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Правила, — відсторонився Стах, — за царського режиму друковані, а нам спішно революцію треба робить!
— Ат! — Золотар вихопив у Стаха бік форд [497] . — І не треба! Давай! Я однаково порішив у світі не жить…
Паровоз чахкав вже близько, панцирник був уже кроків за триста, букси під ним рипіли і тихо вищали.
— Пусти! — Вони боролися в темряві, дві постаті: коротка і довга. — За революцію треба жити, а ти умирати йдеш… Пусти! Мрачна душе! Чапля! Ну? — Золотар упав через Стахову ногу, і Стах уже підбіг і схилився над рейками. — Усі в цеп! — Він чиркнув запальничкою під полою пальта. — Стріляти залпами, коли плигатимуть з поїзда! І — ура! — Він нахилився і сунув вогонь униз. — Ваші їдуть, наші йдуть, наші ваших підвезуть!..
497
Бікфорд (бікфордів шпур) — вогнепровідний повільно тліючий фітиль з пороховим осердям, застосовується для вибуху капсуля-детонатора (назва походить від прізвища англійського інженера У. Бікфорда).
Вогнем ударило вгору, всі впали ниць, громом прибило до грунту, вихором перекотило з боку на бік, дощ з глини й піску сипонув зверху, як злива — коротка й рясна.
Коли Золотар звів голову, він нічого не бачив і не чув. Він потягся до кольта, Одуванчик присіла навкарачки. Було тихо, як ще ніколи не було. Панцирник спинився зовсім поруч — було чути, як в ньому шаркали підошви по чавунних плитах. Тоді брязнуло бляхою, панцирник лунко загув, і, розтинаючи принишклу тишу ночі, залунав голос, сердитий і захриплий.
— Хто? Матері вашій у три черги! Хто такий?
Він питався в ночі, немов то не вибух був щойно, а хтось постукав знадвору у хату і розбудив.
— Ім'ям української Директорії! Станція і місто в чиїх руках?
— Робочих! — дзвінко розітнувся Стахів голос. Стах був живий. Тепер уже видно було, як він тихо відплазовував від колії геть до кулемета. — Огонь!
— Помости! — гукнув другий голос десь далі, там, уздовж ешелону. — По конях, по конях, по конях!
Голос був відомий, знаний, знайомий.
Золотар натиснув спуск, і кольт гучно загуркотів. Та зразу ж черга й осіклася: тіні від панцирника метнулися раніш, і одна з них вистрелила кулемету в упор…
Зілов підходив до міста з південних околиць.
Сили повстанців були такі: двісті багнетів, шість кулеметів, гармата і сім чоловік кінної розвідки з Костею на чолі.
Операцією наступу керував Степан Юринчук. Він обіцяв здійснити якийсь відомий йому з імперіалістичної війни «тернопільський зашморг».
Групами по п'ятдесят чоловік селяни підійшли до кінців вулиць, що перетинали впоперек південні передмістя. Головний удар мав бути здійснений Шуазелівською — в лоб на тунелі й вокзал. Тут зосередили три кулемети, і повстанці всі, як один, були з старих фронтовиків. Гетьманські панцирники вже півгодини гатили в пустку чорної ночі навмання — розриви лягали в ряд десь з кілометр позаду, на ріллю. Треба було підійти тихо й атакувати джерела артилерійського вогню — гармати чи панцирники біля вокзалу на насипу. Кожний з лобової групи дістав в'язку ручних гранат. Ліва та права флангові групи мали завдання загнути фланги: ліва впереріз волочиській колії, на зв'язок з робітниками депо, права — на одеську колію, щоб перетяти й закубрити її. Робітники, за попередньою умовою, брали на себе весь київський напрям. Збройні сили гетьманців відомі не були: їх могло бути лише офіцерська та комендантська сотня, могло бути багато сотень чи полків — станція живилася з чотирьох магістралей, чотирьох могутніх, насичених різним військом і силою зброї, артерій. Німці, одначе, держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.
Кінна розвідка обмотала підкови коням ганчір'ям і тихо рушила в губу Шуазелівської вулиці, в чорну пащу причаєного, принишклого міста. Повстанці хотіли пройти до насипу нишком — без жодного пострілу, не виказуючи своїх сил.
Передмістя лежало тихе і мертве. Справа і зліва з густого туману зринали назустріч несподівані, спотворені мороком тіні будівель і дерев. Хатки випливали, мов хмарочоси, кущі громадилися, мов ліси, стовпи ліхтарів губилися в верховині, мов радіощогли.
На розі Гімназичної Костя раптом осадив коня.
— Внимание, — прошепотів він. — Тише… Всі стримали коней і перехилилися наперед.
Сумніву не було. З другого кінця вулиці, звідти, де виринала вона з-під віадука проїзного тунелю, линули звуки, в походженні яких не міг помилитись ніхто. Від вокзалу Шуазелівською вулицею вниз дріботіло багацько кінських копит. Коні йшли ступою — може, сотня, може, багато сот підків. Крізь густизну туману інколи чути було, як брязнуть піхви об стрем'я, як задзвенить гвинтівка, як лясне нагай.
— Назад! — прошепотів Зілов. — Заманути нижче й прийняти в три кулемети! А Юринчук — в картеч…
— А поселок? — загув Костин бас. — Рабочий народ? Мы ж разнесем к черту все эти хатки… Отставить!.. — Всі змовкли знову, і тепер уже було зовсім виразно чути, що копит — сотні, що йде ескадрон, може, полк, що за три хвилини він має бути на цьому місці, на розі Гімназичної. — Мы просто возьмем их сейчас на испуг! — майже вголос сказав Костя. — Мы поднимем сейчас такой крик, как будто нас тоже полтора эскадрона. Я крикну первый, и будем все кричать «ура!».
— Ні, — схопив його за руку Зілов. — Стривай!
І перше ніж хтось встиг щось йому відповісти, він раптом на повен голос, на всю силу легенів жбурнув у темінь ночі, назустріч невідомому й невидимому ворогу, зухвалий і веселий спів:
Гей, на горі та й женці жнуть. [498] Гей, на горі та й женці жнуть… —мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.
А попід горою, попід зеленою… —498
«Гей, на горі та й женці жнуть…» — слова української народної історичної пісні.
підхопили всі враз і з усіх сил, так що й коні шарахнули набік:
Яром-долиною козаки йдуть… Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть!..І тільки вони скінчили перший куплет і на секунду примовкли, щоб почути, як реагуватиме на їх спів там темна, невидима, ворожа сила, як враз звідти, з другого кінця вулиці, вдарив одвітний багатоголосий хор:
Попе-попереду Дорошенко [499] Веде своє військо, Військо запорозьке, Хорошенько. Гей, долиною, Гей, широкою Козаки йдуть!..499
Дорошенко Михайло (?-1628) — гетьман реєстрового козацтва (1625–1628).
Розвідка розгубилась, хлопці схопили карабіни з-за пліч, дехто смикнув коня повертати назад.
— Черт! — вилаявся Костя. — Что за черт?
Спів урвався і там. Кіннота була вже зовсім близько. Пролунала команда «стій». Коней стримували, вони били копитами й форкали.
— Хто такі? — прилинуло з ночі, з туману, як з другої землі. — Хто такі?
Тоді Зілов приклав руку до рота і гукнув теж, надимаючи щоки, роблячи голос невідомо для чого низьким і басистим, як у Кості: