Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Я протестую! — почав він зразу ж сам майже бездоганною російською мовою. Не давалися йому тільки відмінки та узгодження прикметників з іменниками. — Господин, добродій, чи товариш, я не знаю, хто ви, але ви, напевно, фельдшер або студент? Дуже добре. Я германський підданець, я військовополонений в Росія з тисяча дев'ятсот чотирнадцятий рік. Я чотири рік працював у російські військові лазарети, але тепер я вирішив їхати додому і маю на це моє повне право! Я протестую і буду скаржитись до німецький комендант і Центральна рада. — Він вийняв люльку з рота і вибив її об двері.
— Так што, дозвольте доложить! — рапортував Сич. — Усьо одно проміж нас та їхньою родіною, городом Вєной, появилося тепер нове государство, вроді Польща. Окроме того, в цей момент проісходіт стіхійноє бєдствіє, а в їхньому чемойдані імеється обнаковенний шприць і по предварительному подсчету сот кілька ампулок наркотічеських веществ морфія, кофеїна і прочїє какіє: По моєму сображенію, господін германський дохтурь не могли привезти це все з собою з Германії у плен. Так што оно вроде как би єсть похіщенноє їми у нас і являється тепер военной добичей вследствіє законов воєнного врем'я.
Сербин раптом відчув, що начальник, виявляється, тут не хто інший, а саме він і що в житті вирішати взагалі треба швидко і правильно.
— Ви мобілізовані! — сухо сказав він німецькому лікареві. — І ваші ампули теж. Потрудіться приступити до виконання ваших обов'язків негайно. Вас призначено на головного лікаря. З німецьким командуванням буду розмовляти я сам!..
— Так точно! — відкозиряв і Сич.
Доктор Розенкранц виявився, одначе, немов і непоганим чоловіком. За півгодини він уже примирився з своєю долею, запалив свіжу люльку, а з верхнього відділу свого елегантного чемодана вийняв лікарський білий халат.
Білий халат! Адже справді медикам треба ходити в білих халатах. Це був перший білий халат в цілому загоні санітарів-добровольців.
Крім білого халата, в чемодані доктора Розенкранца справді було повно ампул морфію та кофеїну, був ін'єктор, банка з ефіром і ціла колекція якихось флакончиків та блискучих пакетиків. Доктор Розенкранц одяг білий халат. Шурці він дав нести банку з ефіром і шприц. Сербин узяв чемоданчик — і перший медичний обхід рушив.
— Дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Обов'язок медика призиває мене, і я затримаюсь тут у вас на деякий час зовсім не тому, що ви мене мобілізуєте, а тому, що це є мій обов'язок! Старший санітар! — гукнув він цілком начальницьким тоном. — Будь ласка, я наказую вам протягом дві найближчі години приставити сюди білі халати відповідно до кількість всі, хто працює в епідемічний загін.
— Слухаю, господин дохтурь! — радісно відкозиряв Сич. — Будет ісполнено!
Він гукнув Лелеку, Чорногуза та Боцяна, і вони зникли.
Тим часом доктор Розенкранц запропонував зробити обхід. В бараках проти вокзалу, в закордонному павільйоні та залі третього класу лежало близько тисячі хворих і між ними — щойно поранені в бою повстанці.
Доктор Розенкранц спинявся перед кожним хворим чи пораненим, дезинфікував голку ін'єктора спиртом, одбивав голівку ампулки, всмоктував у шприц рідину і кивав Сербинові.
— Прошу! — наказував він. — Кофеїн. Серце єсть ослаблене. Перший черга — серце.
Сербин закочував хворому чи пораненому рукав, Шурка обтирала рамено ефіром, і доктор Розенкранц робив укол. Він робив ін'єкцію дуже метко і вправно, — хворі й поранені навіть не почували болю. Притомні з подякою позирали на лікаря. Вони зразу заспокоювались, і переставали стогнати. Вони бачили лікаря біля себе, вони діставали допомогу, про них дбали, — віра в життя знову поверталась до них. Вони тихо лягали на свої місця і більшість — особливо поранені — зразу засинали.
— Втрата крові, — пояснював доктор Розенкранц. — Організм надто ослаблений, але сон то єсть найкращий ескулап.
Але несподівано сталося страшне непорозуміння.
Сербин з Шуркою щойно поклали обережно одного зразу заснулого пораненого, коли це хтось злегка торкнув Сербина за шинель. То був найближчий сусіда. Він не був ні з поранених повстанців, ні з російських військовополонених-репатріантів, ані з залишків австро-угорської окупаційної армії. Це був цивільний громадянин, випадковий залізничний пасажир, що застряг на станції, потрапивши саме в меживладдя, коли жодних поїздів з Києва на Одесу не було. Він був з старих урядовців, очевидно, учителів, — про це свідчив оксамитовий кашкет з старорежимною кокардою. Він їхав не один — з ним була дружина та двойко малих дітей. Всі четверо вони лягли покотом першого дня. Другого ж ранку стара урядовцева дружина вмерла. Надвечір санітари забрали й трупики обох дітей. Старий урядовець зостався сам. Страшне горе він пережив стоїчно. Він не пролив і одної сльози. Він не дозволяв собі заплакати за трьома душами тут, де навколо вмирали сотні.
— Слухайте! — прошепотів він, вхопивши Сербина за руку, — слухайте! А я знаю, що то ви робите!
— Ну, то й що? — здивувався Сербин.
— Я знаю, — вперто повторив він, і в цьому «знаю» бриніла і хитра загадковість, і чудна загроза. — Я знаю… Ви… ви… — він притяг Сербина ще ближче і прошепотів ледве чутно, — ви труїте їх… — Потім він відхилився, щоб подивитися, яке враження справила його несподівана заява.
Доктор Розенкранц узяв його за зап'ястя і поклав йому руку на чоло.
— Заспокойтеся.
— Ні! Ви труїте! — ще голосніше засичав божевільний урядовець. — Я знаю!.. І я зараз скажу!.. Зараз скажу! Вголос! Нехай знають всі!..
Між півтисячі хворих сотня могла вставати й ходити. Напад скаженості вдесятеряє людські сили — з немічного і кволого він робить міцного й необорного. Двох санітарів і доктора вони за секунду розірвали б на шматки. Шурка зблідла. Божевільний вже роззявив рота для крику.
Але раптом він схопив доктора Розенкранца за руку.
— Слухайте! — зашепотів він знов, пристрасно і захлинаючися. — Слухайте! Я не скажу… Я буду мовчати… Але, будь ласка… будь ласка… слухайте… отруїть і мене!..
— Заспокойтеся! — почала була Шурка, але божевільний не дав їй говорити:
— Ні слова!.. Я буду кричати!.. Я заявлю!.. Отруїть мене, бо я буду кричати!
— Ми ж не труїмо, — спробував ще вплинути на нього Сербин. — Ви помилилися. Це камфора…
— Все одно! Я скажу, що ви труїли! Вони повірять мені, а не вам!.. Слухайте! Ні слова!