Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Тебе били там, Катре… катували? Катря не відказала на це.
— Я пішла на вокзал… у Києві, і мене привіз на тендері машиніст Кулешов. Я була присуджена до повішення…
Всі мовчали. Розпитувати не наважувавсь ніхто.
— От і все…
— Добре, — сказав Козубенко, — ти розповіси потім. Але як тебе пустили з дому… таку?
— Я не була дома, — прошепотіла Катря, — я пішла просто до Зілова, сюди…
Козубенко схопився і скинув з себе шинель.
— Тоді, мала, зразу ж підеш додому. Золотар! Або ні — ти, Громов, і ти, Воловицький! Ви одведете зараз же Катрю додому. — Він зняв Катрю з столу, скинув з її плечей лахміття і почав загортати її в свою довгополу шинель.
Катря відхилилася і відсторонила його руки.
— Ні, ні! Я не піду зараз додому. І, будь ласка, нічого не кажіть батькам… Я не хочу, — пояснила вона тихо з риданням у голосі, — щоб мене мати й батько побачили… отаку… Ї я боюсь, що вони мене… не пустять нікуди з дому, а я… не можу…
— Але, Катре!..
— Хіба я не можу… перебути тим часом у когось? — Вона благально озирнулася навкруги. — Ну, в когось хоч би трохи. Я помиюсь, поздоровшаю трохи, а далі… Мама ж буде плакати! — раптом коротко схлипнула і вона.
— Це правильно, — вирішив Зілов, — хай залишається тут. Тільки батькам сьогодні б треба сказати, що Катря жива, здорова і за деякий час приїде додому.
Катря вдячно всміхнулася Зілову.
Це була перша посмішка після п'яти місяців страшної тюрми, після катувань, мук, знущання. І ця посмішка була така, що кілька хлопців відвернулися, щоб сховати раптові сльози.
Тоді Варка й Марина підхопили Катрю і мерщій рушили на кухню. Там була вода, мило, там можна було знайти чогось попоїсти, там було ліжко, а Катрі треба було швидше лягти. Весь гурт тисся позаду до дверей кухні — закидали словами, кожному хотілося посміхнутись до дівчини, потиснути руку, пригорнути за плечі. Катря сторонилася.
— Я ж брудна… — тихо благала вона. На порозі Катря ще раз озирнулася.
— Я не призналася, звісно, ні про кого… — прошепотіла вона.
— Мала! — мало не заплакав Козубенко. — Цього ти б могла вже й не казати!..
Дівчата вийшли. Козубенко важко сів на стілець. Очі його були радісні, але губи стиснуті міцно й гнівно. Довкола всі радісно й збуджено гули.
— І за Катрю… — мовив Козубенко глухо, — вони знатимуть теж!.. Хлопці, — схопився він і тепер уже сяяв увесь. — Ах, хлопці! От вам яка наша дівчина! — І він вдарив кулаком по столу. — Позачергова пропозиція! Всі, в кого є, або хто може десь дістати якісь харчі — хліба, цукру, сала, молока — нести завтра вранці сюди: будемо підгодовувати Катрю!
Пропозицію зустріли гарячі обіцянки.
— І друге. В кого є якісь гроші — викладай сюди на стіл. Треба їй справити одежу, покликати лікаря тощо.
Всі негайно полізли до кишень.
Грошей, щоправда, знайшлося небагато. Кілька лопаток, ще менше марок і крон.
— Ат! — сказав Золотар. — Лікарів все одно в місті нема — на тифу або повтікали…
— І третє, — гукнув Козубенко, — таке: делегатом, коли буде скликано з'їзд, від нас обираємо тільки Катрю!
Всі руки зметнулися вгору, як одна.
Кухонні двері рипнули, і на порозі знову стала Катря. В руках вона тримала одну калошу, праву босу ногу підібгала під шинель. Поспішаючи і плутаючи пальцями, вона видирала устілку.
— От, — сказала вона, нарешті викинувши устілку і виймаючи з калоші акуратно згорнутий папірець — Це переписано від руки, бо просто привезено з Москви. Володимир Ілліч Ленін двадцять другого жовтня виступав там на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради фабзавкомів і професійних спілок… Про Україну і окупантів…
Всі кинулися до неї, вона віддала папірець і причинила двері.
Козубенко розгладив папірець на столі, присунув лампу, і всі збилися купою довкола, зазираючи збоку чи через його плече.
На клаптику блакитної кальки дрібним письмом, очевидно, рисувальним пером, було виписано стисло і чітко. Тільки місцями калька відсиріла, і чорнило чи туш розпливлися в жовтавих плямах.
«… Англо-французы говорят: мы на Украину придем, но пока там еще нет наших оккупационных отрядов, вы, немцы, не уводите своих войск, а то власть на Украине возьмут рабочие и там также восторжествует Советская власть. Вот как они рассуждают, потому что они понимают, что буржуазия всех оккупированных стран: Финляндии, Украины и Польши — знает, что этой национальной буржуазии не продержаться и одного дня, если уйдут немецкие оккупационные войска, и поэтому буржуазия этих стран, которая вчера продавалась немцам, ездила на поклон к немецким империалистам и заключила с ними союз против своих рабочих, как делали украинские меньшевики и эсеры в Тифлисе, — она теперь всем перепродает свое отечество. Вчера продавали его немцам, а ныне продают англичанам и французам. Вот что происходит за кулисами, какие идут переторжки. Видя, что англо-французская буржуазия побеждает, они все идут на ее сторону и готовят сделки с англо-французским империализмом против нас, за наш счет».
— Так! — грюкнув Козубенко кулаком по столу. — Значить, з Одеси вони хочуть вдарити сюди, німцям, значить, на зміну?..
Всі спохмурніли й відповіли мовчанням: франко-грецький десант уже стояв в Одесі. Між Одесою і Києвом ще трималися німецькі гарнізони.
Стах зиркнув на Піркеса, Піркес на Золотаря, Золотар на Стаха. Вони згадали побачення з Полубатченко, свої суперечки. Головатьки й полубатченки вже торгували український народ Антанті.
— Ну, що ж, — обвів поглядом Козубенко всіх навкруги, — хай поткнуться і ці… Розвалили німцям армію, розвалимо і французам. В Німеччині вже революція. Постараємось, щоб у Франції бути їй якнайшвидше!.. Чи правду я кажу, хлопці, а чи ні? — він засміявся і вдруге поглянув на юнацькі обличчя довкола. — Хто знає французьку мову? Піркес? Макар?
Всі заговорили враз, загомоніли, загули.
Петлюрівщина теж робила чергову ставку на національний демократизм. Ради по промислових містах дозволялися, але ради — з представників усіх партій, і в першу чергу націоналістичних українських: есерів та самостійників. Головою такої «ради» на станції, вже стало відомо, мав бути конторник Головатько.
Більшовики, а з ними й комсомольці, не сьогодні-завтра повинні були знову піти в підпілля. Петлюрівська контррозвідка вже готувала арешти.
Соробмольців, — тепер уже незабаром комсомольців, — по залізниці та місту організація лічила вісімнадцять.
Розглянувши ще пропозицію Макара і Золотаря, зібрання почало по одному, по двоє розходитися. Золотар і Макар — добровольці санітарного загону від першого дня — пропонували всім соробмольцям стати в загін боротьби з висипним тифом. Вирішено було всім, хто не на роботі, а вчиться чи живе в батьків, просто з зборів іти до бараків і ставати до загону. Ті, що були на роботі, теж мали чергувати від зміни до зміни. До Києва повинен був негайно їхати Стах.