Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Одинадцять… — нарешті вимовила Шурка. — Вони всі, як один, наші… повстанці, поранені щойно в бою.
— Він божевільний! — скрикнув Сербин.
— Яке людиноненависництво! — простогнала Шурка. — Але нащо? Для чого? Він хотів посіяти паніку! І не тільки серед цих нещасних, але таким чином серед повстанців, серед людей, які взяли зброю в руки!..
Сербин все ще дивився спантеличено і перелякано:
— Слухайте, — майже прошепотів він. — Це… лікарська помилка? Ви впорснули не те, що треба? Чи… чи ви — шпигун, який, прикинувшись лікарем, пробрався на територію, де діють повстанці, щоб розвідати сили, щоб…
Люлька доктора Розснкраица погасла. Він звівся, блідий, і презирливо кривлячи губи.
— Дуже добре, — сказав він і захрип, — дуже добре! Я не буду відповідать. Я вимагаю негайно відправити мене в розпорядження німецький гарнізон. Кожний, хто торкнеться мене палець, стане перед військовий суд німецька армія!..
Всі мовчали.
Сербин раптом звівся теж. В грудях у нього щось звивалося і скімлило. Він не знав, що таке довкола і сам хто він такий. Чи то він був мале дитинча, чи то дуже, дуже дорослий. Але він повинен був вирішувати швидко і категорично.
— Ні! — сказав він і здивувався з свого спокою. — Ні! Доктор Розенкранц, ми можемо передати вас тільки нашій владі… владі…
Він запнувся. Влади в місті не було.
— Дозвольте доложить, — кашлянув Сич з порога, — по законам воєнного врем'я… я предлагаю… германського дохтуря… арештувать…
Доктор Розенкранц вихопив люльку з рота, і очі його забігали на всі боки.
— Я вимагаю!.. — закричав він, і голос його зірвався на свист.
Але Сич кинув карабін на руку і клацнув затвором. Патронів у карабіні не було.
— Вперед! — загорлав Сич. — Вперед!
Він штовхнув доктора і впер йому дуло порожнього карабіна між плечі.
Доктор хитнувся і непевно зробив крок. Сич штовхнув двері, і клуби туману вкотилися в діжурку. Доктор ступив на поріг.
Коли двері зачинились, Сич раптом змахнув карабіном, і карабін впав диверсантові на голову. Приклад карабіна розколовся. Тіло доктора Розепкранца впало через поріг надвір.
— Посилки! — гукнув Сич. — До барака, которий морг!
КОЗИР-ДІВКА
Двері розчинилися, і на порозі стала жіноча постать.
Лампа стояла на столі, прикрита плескатим абажуром, і світло падало тільки додолу. Постать від плечей була в тіні.
Козубенко зірвався з місця, і всі інші замовкли. В маленькій кімнатці, де було чоловіка з п'ятнадцять і де щойно бринів притишений гомін багатьох голосів, враз зробилося зовсім тихо. Поволі, один по одному, всі також почали зводитися, де хто сидів — з ліжка, з лави, просто з підлоги.
Козубенкові руки метнулися за полу шинелі. Браунінг він завжди носив при собі. Але ж в сінях на варті стояв один, на ганку другий, за хвірткою третій Як вони сміли пропустити когось? Чи це була зрада? Пастка? Облава?
Він змружив очі й підняв абажур, щоб промінь світла впав на лице невідомої на порозі. Дівчат мало бути тільки дві, і от вони обидві сиділи поруч на лаві — будочникова Варка і тесляра Лопухова Марина.
Зібрання було конспіративне. Четвертого листопада на з'їзді соціалістичної робітничої та селянської молоді в Росії, у Москві, утворено Комуністичний Союз Молоді — комсомол. Соробмольці зійшлися обрати делегата до Києва — вимагати скликати з'їзд соробмольців і селянської молоді для утворення комсомолу й на Україні.
Постать переступила поріг і причинила двері. Тоненька дівоча постать, завинута в якесь лахміття з солдатської шинелі, залатаної цукровим мішком. Вона стала і, хитнувшися, прихилилась до одвірка.
— Катря! — чи то зойкнув, чи то простогнав Макар.
Козубенко метнувся і вхопив дівчину за плечі. Хтось зірвав абажур. То була Катря.
Сміючись, схлипуючи, щось гукаючи — забувши геть за саму конспірацію — всі кинулися до дівчини, до маленької дівочої постаті в Козубенка на руках.
— Мала!.. Мала!.. — горнув Козубенко її до грудей, гладив волосся, термосив. — Катря! Здорова, мала!
Але її вже в нього вихопили. Її обіймали інші, видирали один в одного, передавали з рук в руки, підіймали високо і, нарешті, посадовили на стіл.
— К… кат… ря! — загикуючись, припав лицем до її ніг Макар. — Ви… ви… живі?
— Конспірація! — опам'ятався Козубенко перший. — Тихо! Тихо!
Катря сиділа на краю стола, звісивши ноги, спершися долонями на стіл. Поли шинелі обвисли, і під ними вона була майже гола — в калошах на босу ногу, в лахмітті мужських кальсонів і жіночому ліфчику. Солдатський кашкет звалився з голови і лежав долі, давно розтоптаний. Волосся було врізано коротко, вище від плечей — чудових русявих Катриних кіс не було.
Катря не плакала і не сміялася. Обличчя її було непорушне і очі великі — такі великі вони в Катрі ніколи не були. Вона тихо ворушила вустами і поволі озиралася навкруги.
— Господи! — застогнав Золотар. — Яка ж ти худенька, Катре… Ат!
І всі аж тепер помітили, що Катрині ноги були мов два штурпачки, а долоні просто світилися. Верхню губу підтягло вгору під ніс, і вона ніяк не могла стулитися з спідньою, щоб закрити зуби.
Катрині очі спинилися на Козубеикові. Так, це був Козубенко — ясні очі, довгий чуб. А оце, блідий з повними жаху очима, — Коля Макар. Червоний хрест на білій стрічці оперізував його лівий рукав, як і в Золотаря. А то Стах, телеграфіст Полуник, Шая Піркес, — закам'янілий, напружений, мов готовий кинутися звідти, з кутка. І ще шестеро юнаків — вона знала кожного або на ймення, або з лиця. Тільки обох дівчат вона бачила вперше.
Катря звела руку і поклала її Зілову на лице.
— Зілов… — прошепотіла вона, — Ваня… Невже це ви?
— Катря! — так само прошепотів Зілов і стис її крихітну ручку в своїх великих й дужих долонях. — Що вони з вами зробили, Катре?! — Катрина ручка була тоненька, холодна й недвижна, долоні Зілова палали.
Глибоко й тремтливо, мов після ридання, Катря зітхнула. Так, це була правда — вона серед своїх.
— Вчора… — прошепотіла вона, — я вийшла в Києві з тюрми… Її погромили робітники…