Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Тоска і лють стиснули вісімнадцятилітнє Сербинове серце. Козубенко торкнув його за руку:
— Ходім…
Вони запнули поли шинелей тісніше і подряпалися на насип.
«Кукушка» писнула, і летучка рушила. Могили й горбовища покривав туман.
«Кукушка» посапувала, вагони похитувало, гімназисти сиділи тісно на підлозі, кулячися в шинельках, хукаючи на замерзлі руки, тремтячи з холоду й виснажливої безсонної ночі. Сич у кутку смоктав з пляшки мутний і смердючий самогон.
Під семафором стояв довгий товарний маршрут. Вагони були запломбовані, і крейдою на них значилося: «Киев — Одесса, срочный возврат». На дахах вагонів і на буферах висіло повно народу з клунками і мішками. Пасажирські поїзди не ходили — люди пристосовувалися їздити хоч би як. Тепер вони кляли й лаялися, засилаючи прокляття до блокпоста навпроти: семафор був закритий, і доводилося чекати на сльоті й дощі. Летучка спинилася теж.
— Спекулянтів скільки, — сказав Золотар, — дивіться, все лантухи, торби та клунки. Очевидно, сіль, сало й сухі фрукти… Ат!
— Сухі фрукти… — звівся й став поруч Макар, — от би нам сухих фруктів, ми б наварили хворим компоту… А то все чорні сухарі та капуста…
— Коли б нам сир та масло, — чмихнув Стах, — то й вареників наварили б. Тільки що ж — борошна нема… Хлопці! — враз аж присів він від/зухвальства й захвату. — А що, коли б ми зараз та зробили облаву? Знімемо спекулянтів і перекидаємо мішечки до нас, у летучку Червоного Хреста? Їй-богу! У нас же одинадцять гвинтівок! Нехай хворі компоту посьорбають! Ваня? Зіновій? Козубенко? Хлопці?
Козубенко зсунув кашкет на потилицю і широко посміхнувся. Очі його вигравали завзяттям.
— Хлопці! — кинув він хутко і пошепки. — Бери гвинтівки! Вибіжимо зразу, побіжимо вздовж вагонів, затворами будемо клацати, і головне — знімай гвалт на всю губу! Санітари! — Сич, Лелека, Чорногуз, Боцян, Макар і Сербин оточили його. — Ви організуйте хлопців: будете цим порядкувати.
Штовхаючись і пересміхаючись, усі мерщій кинулися плигати з вагона. Але Козубенко раптом спинився.
— Стоп! — гукнув він. — Поправка! Хай тягають, спекулянтське кодло, самі. Ви тільки наглядайте. А гімназисти… Женіть гімназистів з вагонів. Хай розбирають лопати. Лопати на руку — оточити весь ешелон в густий цеп. Товаришу Сич, організуйте з гімназистів цеп довкола всього ешелону.
— Слухаю, господин рабочий! — звівся й відкозиряв Сич. — А, дозвольте доложить, коли-єжелі которий замірятиметься навтікача?
— Хай замахуються лопатами! Але тільки не бить!
— Слухаю! Будет ісполнєно, господин рабочий!
Через три хвилини страшний гвалт пронизав мряку звідусіль. Одинадцятеро з гвинтівками виринули раптом з обох сторін поїзда і побігли вздовж, клацаючи затворами.
— Злізай! Злізай! Злізай! — гукали вони. — Скидай лантухи! Облава!
В тумані й мжичці здавалося, що їх було не десятеро, а цілий батальйон. Тим паче, що зокола з сусідніх колій нісся такий же одчайдушний і загрозливий лемент. Сотня гімназистів, обступивши ешелон кільцем, розмахували лопатами і вищали на різні голоси.
На дахах поїзда вчинився шарварок і метушня. Спекулянти хапалися, пробували ховатися, тікати. Та марно — хто плигав на колію з торбою за плечима, зразу ж наштовхувався на довгу лопату навзмах. Він кидався далі — але й там виростала постать з лопатою на руку. В тумані, з переполоху, ніхто й не подумав, що то лопати. То були гвинтівки! Цілий полк оточив поїзд з спекулянтами! Сич бігав навколо по цепу і лементував захриплим пропитим солдатським голосом:
— Цеп! Слухай мою команду! З правого флангу! По спекулянтах — товсь!
Для більшої паніки Козубенко вистрілив раз у повітря. Вистрілити закортіло кожному — і пальба загриміла з усіх боків.
Люди, торби і лантухи посипалися з буферів і дахів на на сип і шпали. Від лантухів з борошном здіймалися хмари білої куряви. Оберемки сала гупали, мов тісто на під. Торби з сухими сливами, грушами й яблуками торохкотіли об рейки. Сіль шурхала в зашкарублих важких мішках. Макар, Сербин, Лелека, Чорногуз і Боцян підштовхували розгублених, переляканих спекулянтів у спини і підганяли їх до сусідньої летучки, погукуючи грізно й безапеляційно. Вже десятки мішків виростали купами на дверях теплушок летучки.
Козубенко передоручив команду Зілову, а сам біг щодуху на блокпост. Треба було або відкрити семафор, або нехай черговий агент спрямує летучку на бічні запасні путі, мерщій і далі від цього місця. Спекулянти могли очуматися, роздивитися й кинутися в бійку за своє барахло. За Козубенком біг і Тихонов, щедро лаючись, засилаючи всякі побажання на голови знахабнілих хлопчаків. Але його, члена робітничої Ради, знали на залізниці всі, і треба було рятувати справу. Треба було своїм авторитетом вплинути на чергового агента. Зрештою, робітнича Рада дала ж йому необмежені повноваження…
Біля одного з вагонів збилася невеличка купка. Кілька переляканих спекулянтів, кілька гімназистів з лопатами, з гвинтівками — Золотар, Піркес і Стах. Стах стояв у середині кола, весь зібгавшися, прихилившися, зсунувши кепку на чоло, і рука, що тримала гвинтівку, тремтіла. Проти Стаха — трохи блідий, застромивши руки в кишені добротної шинелі, над двома торбами стояв Стахів брат, Бронька Кульчицький. Він возив сіль і сало з Бірзули [501] до Волочиська, там продавав польським контрабандистам, купував какао і камінці для запальничок, віз до Києва і брав за них срібні портсигари й золоті п'ятірки. Зараз скрізь довкола щодня бували перевороти, і крутитися коло якоїсь армії не було жодної рації. Броньчина блідість вже сповзла з лиця, і він починав нахабно посміхатися.
501
Бірзула — до 1935 р. назва м. Котовська Одеської області.
— Ой, понт! — чмихнув він. — Зняли ярмарок на цілу неньку Україну! Ну, розступіться, я й пішки додому дійду. — Він ступив до своїх мішків. — Пусти! — штовхнув він брата ногою.
Стах засопів і знову став на попереднє місце.
— Що в тебе в мішках? — прохрипів він, зібгавшися ще більше.
— Свобода! — хизуючись, виклично чмихнув Бронька. — Повні мішки свободи! — Він копирснув ногою обидві торбини. Чоботи були в нього новенькі, хромові. На шинелі каракулевий комір. — Ганяю за свободою з власним мішком. Ану вас к свиням собачим, патріоти! Пусти-но!
Стах відштовхнув його руку і відступив крок. Він вперся чорним, пронизливим поглядом братові в очі. Бронька теж відступився і впер руки в боки. Нахабна посмішка перебігала в примружених очах і по скривлених губах. Так застигли вони на мить один проти одного — два брати. Один високий, ставний, глузливо-нахабний — старший. Другий маленький, шкутильгавий, розлючений — молодший.
— Неси мішки до отих вагонів, — прохрипів Стах, — для хворих на тиф полонених беремо…
— Аякже! — сіпнув головою Бронька. — Знайшли дурного! Для себе на буферах страждав!