Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Козубенко раптом замислився і притих.
— Хоча, розумієш… — задумливо протяг він, — я ще остаточно не вирішив. Можливо, я механіку кину і на електрику піду. Пара як принцип уже відмирає. Минає вік парового казана. Майбутнє, звісно, за електрикою. І треба будувати величезні, ну, просто колосальні електростанції. Щоб подавати струм на великий довкола район. Треба всю країну розбити на такі райони, і в кожному районі свій електроцентр. На півмільйона, може, на мільйон кіловат — хіба я зараз знаю. Я це вирахую, коли повернуся додому. Ну, хто, хто, скажи ти мені, крім самого народу, крім пролетаріату, на таке спроможний? Та ніякий капіталіст чи там капіталістичний синдикат…
Він урвав себе знов, схопив шапку і почервонів:
— Фу ти чорт! Отак, як замрієшся!.. Ми з тобою зараз до Шумейка побіжимо. Цього папірця, — він вдарив себе по кишені, — що наша козир-дівка привезла, треба передати негайно до комітету. Я думаю, треба друкувати його і кидати поміж народом! Пішли.
Він підштовхнув Зілова і закрокував швидше до дверей. Взявшися за клямку, він спинився ще на хвилину.
— А може… може, мені інженером шляхівництва зробитись тоді? Залізниці — це ж нерви країни! Тут треба будувати без кінця! От ти, — він журно. зітхнув, — у гімназії був. Дуже я тобі заздрю. Молодець твій старий, що потяг з себе жили на твою науку. Ти підеш до університету і за чотири роки людиною станеш, а мені… Слухай, от з усією цією поганню покінчимо, ти мені, будь ласка, з алгеброю і язиками допоможи! — Він причинив двері і взяв Зілова за лацкан пальта. — Я тобі признаюся. Географія, геометрія, фізика там — це мені, ну, просто немов і раніш знав. А от язики та ще алгебра — сам ніяк не поверну. Я от і на паровоз коли йду, на поїздку, неодмінно з собою щось таке захоплю або просто так, завжди якась книжечка при мені. — Він поліз до кишені і звідти витяг обтріпаний, засмальцьований зошит. Першої сторінки в ньому не було. Це був підручник німецької мови Глейзера і Пецольда. — Бачиш? Іх габе, ду гаст, ер гат… Презенс, імперфектум і футурум — це я вже пройшов, а от, коли дійшло до кон'юнктива… Ну, пішли! — зітхнув він і сховав книжку назад до кишені. — Я думаю, можна буде й тепер між ділами трохи підзанятися. Треба бути готовим. Петлюрівців проженемо, і тоді що ж? Радянська влада повідкриває університети, і я на ту осінь екстерном піду…
Він розчинив двері, і холодний вогкий вітер зустрів їх зразу за порогом. Сльота була страшна.
Козубенко поставив комір і ще кінчав свою мисль:
— Я, розумієш, Ваню, от уже три роки, як кочегаром їздю. Був я, значить, в Одесі, в Києві, в Могилеві й у Волочиську. І я вже, брат, не такий, як три роки тому. Прямо скажу — людина я цивілізована. І життя вже бачу, як колію в рейсі перед собою, нехай і вночі. Де не побачу оком — догадуюсь, ну, просто відчуваю. Уклон де чи де підйом — з самого руху, отак тут, серединою, під серцем, розумію. Або ще — як колеса б'ють об стики, чи золотник як похитується… Отак і в усьому житті. Де знаєш, а де тебе просто середина твоя штовхає, веде… Ну, мовчок!
Вони вийшли на вулицю, а тепер треба було вже йти швидко і мовчки. Дощ ряснішав. Під семафором на одеській все ще гув «0°». То там, то тут — ближче, то далі — бухали поодинокі постріли. Може, когось грабували, може, бадьорили себе патрулі, може, просто розважалися з похмілля гайдамаки.
НЕВІДОМІ РЕПАТРІАНТИ
Похорон був печальний і короткий.
Кожну могилу розраховувалося на двадцять мерців, і могили були викопані в ряд — уздовж насипу крайньої запасної колії, в далекому за територією залізниці й міста тупику. Грунт тут, в глибині, залягав глинистий, м'який, верхній шар чорнозему сягав заледве півметра — і по рудих стінках могил він стікав тепер широкими чорними патьоками. Дощ звечора так і не вщухав — горбки глею розквасились і розпливлись.
Тіла померлих репатріантів пролежали в вагонах понад десять днів. Осінні тумани повзли від залізниці на місто з отруйним пахом розкладу й тліну. Щури табунами нишпорили довкола моргів, і пішла вже чутка, що вслід за висипним тифом іде чума.
Петлюрівська влада чинила по місту й селах довкола труси та арешти, провадила мобілізацію, реквізиції й облави, але справами репатріації не турбувалася. Делегатів загону добровольців-санітарів, які прийшли просити допомоги, прогнали геть і пригрозили розстріляти загін, якщо пошесні трупи не будуть знищені негайно самим загоном і яким завгодно способом.
Тоді робітнича Рада видала своєму представникові необмежені повноваження. В службі колійного ремонту реквізували сотню лопат. Слюсар Тихонов прийшов до гімназії й оголосив півтораста гімназистів середніх і старших класів мобілізованими. Півста зразу ж втекло. Тоді з'явився Козубенко з десятьма комсомольцями, озброєними гвинтівками.
Під конвоєм сотня гімназистів прибула на визначене місце увечері. Там палали вже розпалені Лелекою, Чорногузом і Боцяном великі багаття. Вони прожарювали землю, гріли й світили. В рудому туманному мареві сірі скулені дитячі фігурки взялись до роботи. Протягом ночі дві сотні дитячих і юнацьких рук і вирили ці півтора десятка братських могил…
Ранок був пізній — мрячний, дошкульний.
Нарешті Сич подав знак. Могили стояли розкриті одна в одну. Клацнули засуви вагонів-моргів. Гімназисти вишикувалися в довгу чергу. Кожну лопату тримали по двоє — один за кінець держална, другий за лезо. На дві лопати впоперек санітари клали мерця. Тоді четверо гімназистів повзли з ношею з насипу вниз. У могили складали штабелем в два ряди.
Вітер дув безнастанно — налітав стіною, штовхав у спину, закручував поли шинелі під коліньми. Гімназисти підковзувалися на мокрому глеї, падали в багнюку, оступалися в могили на купи мертвих тіл.
Сич ішов позаду з відерком і заливав могили білим вапном. Потім нашвидкуруч насипали горбки.
Слюсар Тихонов стояв із списком і виставляв хрестики проти прізвищ. Втім, хрестики шикувалися здебільшого проти порожніх граф. Більшість померлих була без документів, і прізвища їхні зосталися невідомі.
Коли вагони були вже порожні, а п'ятнадцять рудих і мокрих горбків вирівнялися в ряд, слюсар Тихонов підписав після списку: «І ще сто тридцять сім мертвих тіл невідомих репатріантів».
Сербин, Макар, Золотар, Козубенко і представник від гімназистів поставили свої підписи внизу. Якийсь час ще потопталися ніяково на місці, немовби ще щось таке треба було зробити. Стах потяг носом — його вже прохопив осінній нежить. Він кинув оком від краю до краю на ряд могил.
— Звання козаче, — буркнув він, — а життя собаче. Дожилися до того, що нема вже й нічого… — Він насунув кепку на самі брови, крутнувся на місці і пошкандибав мерщій геть.
Гімназисти зірвалися всі гуртом і побігли на насип, один перед одним плигаючи у вагони летучки.
Сербин скинув шапку і глянув навкруги. Але дощ сіяв рясно, холодний вітер тріпав спітніле волосся, голова боліла — і він шапку зразу ж надів. Праворуч і ліворуч, за межею, що відділяла міські грунти, простилалися чорні, незасіяні поля. Селяни не схотіли сіяти озимину для окупантів. Міські грунти лежали теж чорні, але — погорблені тисячами дрібних горбків, втикані нескінченними рядками маленьких дерев'яних хрестиків. З усіх боків, мало не колом, оперізували місто і станцію величезні розлогі гробовища. Росіяни, українці, татари, грузини, поляки… Робітники й селяни всіх націй Російської імперії покоїлися тут. З ними тісно поруч лежали й німці, угри, чехи, хорвати, румуни… Чотири роки імперіалістичної війни величезні прифронтові лазарети ховали тут вмерлих від ран. Їх убито за царя, імператора і короля… Перед війною тут стояли густі грабові ліси — вони майже колом облягали територію станції в міста. Змалку Сербин збирав у тих лісах чимало грибів. Але ліси зрубано і спалено в паровозних топках. З грабового обруб'я пороблено хрестики на могилки — дванадцять вершків на шістнадцять. На крайніх могилках хрестиків уже не було — Лелека, Чорногуз і Боцян спалили їх сьогодні за ніч, прогріваючи землю під могили репатріантів. Невідомих репатріантів… Невідомих репатріантів!