Дивовижна історія Мері Стенз
Шрифт:
У літні місяці (а по змозі й протягом цілого року) Жан Лайє надавав помешкання вибраному колу гостей за наперед обумовлену платню, і, отже, вілла Лорен являла собою невеликий неофіційний готель з обслугою та вигодами, розрахованими на десять-дванадцять чоловік. Таким чином будинок сам покривав витрати на утримання і ремонт та ще й давав цілком відчутний прибуток; до того ж Лайє діставали змогу зустрічатися у домашній обстановці з широким колом людей, що мали вагу в потрібних їм сферах. Жан Лайє високо цінував такі зв’язки й добре вмів їх використовувати. Еміль Фасберже, приміром, хоч вони познайомились за кілька років перед тим, уже був непрямим призвідцею трьох великих експортних операцій Лайє в Англії, Німеччині та Швеції. У відповідь на це Жан Лайє був ладен допомогти Фасберже чим тільки міг, а надто коли мова зайшла про місячний притулок для одної дуже вродливої молодої
Серед вісьмох гостей, що мешкали в той час на віллі Лорен, був і якийсь містер Сем Вассерман з дружиною, із Лос-Анжелеса. Вассерман був не тільки другом Еміля Фасберже, а ще й якимсь його далеким родичем, хоч визначити ступінь цього споріднення він міг не менш як півсотнею слів. Виходило, ніби його дружина мала сестру в перших, свекор якої мав племінницю, що була сестрою в других покійної Черіл Фасберже, — або щось на зразок того. Сем Вассерман був незалежний кінопродюсер, діяльність якого, здавалося, полягала головним чином у тому, щоб якнайдешевше купити право на екранізацію тої чи тої книжки або новели, а потім перепродати це право одній з великих голлівудських кінофірм якнайдорожче. Час від часу він сам ставив якийсь фільм, і хоч жоден з його фільмів поки що не здобув “Оскара”[3], справи йшли непогано, і він міг дозволити собі курити найдорожчі сигари й пити найліпші коньяки. То був середнього зросту чоловік, худий, наче висушений, з коротко підстриженим волоссям і в окулярах без оправи; він одягався в дорогі сірі костюми та білі шовкові сорочки. Його дружина (яку він звав Фіс, що, певне, означало скорочене Філіс) була досить приваблива, хоч і надміру опасиста блондинка; до того вона мала ще одну рису: могла перебалакати иайбалакучішого папугу.
Фасберже надіслав Вассерманові листа, в якому між іншим писав:
“Ця дівчина, Лора Смайт, працює в нас за угодою, але з огляду на деякі внутрішні міркування, що стосуються реклами й преси, ми хочемо на певний час вирядити її за кордон. Для нас було б дуже великою підмогою, якби ти зміг використати свій вплив на те, щоб проштовхнути її в кіно — у Голлівуд, коли буде змога. Але дуже прошу, Семе: ніякого розголосу, поки не розпочнеться рекламна кампанія. Передусім нам треба, аби всі дізналися, що гарною зробив її “Врододій”. А все, що станеться потім, буде додатковою рекламою “Врододію” і фірми “Черіл”. Я певен, що можу на тебе звіритись”.
— Старий збожеволів, — сказав Вассерман дружині. — Він, бачте, має гарну дівчину. То й що? Французька Рів’єра всіяна гарними дівчатами. А Голлівуд і поготів!
Проте він усе-таки завдав собі клопоту особисто поїхати до аеропорту Ніцци в своєму сяючому хромом “кадилаку”, щоб зустріти Емілеву протеже. Впізнати її не становило для нього труднощів. Тільки-но він уздрів дівчину, обличчя його ніби скам’яніло з подиву, а тонкі губи трохи розтулилися.
— Милий боже! — не вірячи власним очам, видихнув він. — Милий боже! Яка красуня! Цей Еміль просто бевзь. Вона не гарна— вона грандіозна!
Він кинувся вперед, мов пущена на ціль протиповітряна ракета, і водночас схопив руку Мері та її валізку.
— Я Сем Вассерман, — оголосив він, не в змозі приховати свого захоплення. — Еміль просив мене піклуватися про вас, і я, рибонько, весь аж тремчу від нетерплячки. — Тоді, схаменувшись, запитав: — Адже ви Лора Смайт, правда?
— Так, — відказала вона, трохи спантеличена. — А ви, напевне, друг містера Фасберже з вілли Лорен?
— Цілком справедливо. Такий давній Емілів друг, що вже й не можу пригадати відколи. Але таку величезну приємність він зробив мені вперше.
Він повів дівчину до “кадилака”.
— Прошу вас у мій лайнер, серденько. Милий боже, якби я був років на двадцять молодший!..
Машина з ревом рвонулася з місця і помчала прибережним шосе до Антіба. Мері потрапила на південь Франції вперше, і її увагу привернула мінлива панорама місцевості з неосяжною мерехтливою голубінню моря обіч дороги. Вассерман вів машину вправно, на високій швидкості, й без угаву торохтів своєю чудною американською говіркою. Більшості з того, що він казав, дівчина не чула, та час від часу його патякання відвертало її увагу від навколишнього краєвиду, особливо коли він про щось питався і по тому западала тиша. От і тепер вона помітила саме цю тишу.
— Як він міг? — настійно допитувався Вассерман. — Оце єдине, що я хочу знати. Як він міг?
Мері силкувалася пригадати, про що говорилося перед тим. Щось наче про створення вроди в лабораторних умовах.
— Це й справді був лабораторний дослід, — пояснила вона. — Я думаю, містер Фасберже навіть не сподівався, що він дасть такі разючі наслідки.
— Я питаю про те, — сказав Вассерман, рвучко крутнувши кермо на крутому повороті, — як міг він створити красу там, де її не було? Гадаю, ви й до того були гарненька. А він тільки поліпшив вашу зовнішність.
— Ні, — твердо заперечила Мері. — Я була зовсім непоказна. Все перетворення зробив за кілька тижнів один лікар на прізвище Престон, що працював за контрактом для фірми “Черіл”.
— Але як саме?
— Не знаю, чи можна мені щось пояснювати, — ухильно відказала вона. — Все воно пов’язане з новим препаратом під назвою стимулін, що входитиме до складу крему “Врододій”.
— Оце так штука! — в захваті вигукнув Вассерман. — І чого це, в біса, старий телепень Еміль перший до такого додумався! Та якби цю ідею в Америку котромусь із наших провідних косметичних концернів, та ще хлопцям з Медісон-авеню, що зуби з’їли на рекламі!.. — Він на мить змовк, у захваті від власних міркувань. — І кольорове телебачення, — раптом мовив він. — Ось що вам потрібно, рибонько. Кольорове телебачення. Ніщо інше не зможе віддати вам належне.
Він ще кілька хвилин просторікував, аж поки Мері відчула себе зовсім збентеженою.
— Містере Вассерман, — перепинила вона його, — чи не могли б ми натомість поговорити про вас? Ви вже багато чули про мене від містера Фасберже, а от я вас ще зовсім не знаю.
— Про мене? — неуважно мовив Вассерман. — Ах, так… про мене! До сьогодні це була моя улюблена тема. Знаєте, що я вам скажу, рибонько? Почекайте, доки ви познайомитесь із Фіс. Це моя дружина. Вона розповість вам про мене геть усе, така вже в неї звичка. Я не бозна-яка персона. Звичайний голлівудський продюсер. Зробив кілька великих фільмів, відкрив кілька зірок. Усі мене знають, але що мені з того!.. Я живу собі помаленьку. У мене є в Каліфорнії два будинки, один із плавальним басейном, маю половинний пай у телевізійній компанії на південь від Лос-Анжелеса. Відкрию вам, рибонько, свій секрет — я діяльний. Я ніколи не сиджу без діла, за винятком тих випадків, коли нічого не роблю. А коли нічого не роблю, то це вже по-справжньому нічого — і пальцем не кивну. Людині необхідно вряди-годи перевести дух. А. багато хто про це забуває. Вони воліють не витрачати марно свій час — це, мовляв, неощадливо, — а врешті витрачають усі гроші на лікаря-психоаналіста. Що ж до мене, то я ніколи в житті не звертався до психоаналістів. От Фіс— то інша річ. Вона таки частенько запрошує до себе лікаря, щоб забити йому памороки своїми балачками. В її жилах є якась домішка ірландської крові, отож вона й не проминає жодної нагоди побазікати. Милий боже, уявляю собі вираз її обличчя, коли вона вас побачить! Вона завжди каже, що по-справжньому вродливих жінок не існує. Доведеться їй забрати свої слова назад і… — Він урвав мову і кілька секунд весело підсміювався. — Тепер вона матиме поживу для балачок на. найближчі кільканадцять років!
Сем Вассерман і далі майже без угаву говорив один за двох. Отаким побитом вони й дісталися до Антіба, а тоді до вілли Лррен.
Розділ дев’ятнадцятий
Залишившись у призначеній для неї вишуканій спальні, вікна якої виходили на Середземне море, Мері Стенз швидко звільнилася від ніяковості й напруги, що не давали їй спокою протягом останніх кількох тижнів. Довкола панував тихий мир, і її пойняло таке відчуття, ніби вона раптом опинилася поза часом; до того ж на віллі зібралося досить приємне товариство. До кінця дня Мері встигла перезнайомитись з усіма: з надміру запобігливими Жаном Лайє та його дружиною; з містером і місіс Джеймс Крістофер (він був письменник, що збив п’ятизначну суму на екранізації одного з найпопулярніших своїх романів і тепер тримався далі від Англії, з твердим, але цілком законним наміром уникнути сплати прибуткового податку); з Вандергофами (молодим голландським подружжям, що вело паразитичне існування коштом свекра, який мав пай у великому діамантовому ділі); з показною, середніх літ жінкою на ім’я Джозефіна Джонс та її двадцятидвохрічною дочкою Дженніфер (мати була авторкою, а дочка — виконавицею невеличкої ролі в багатосерійній телевізійній постановці, що в ній розповідалося про те, як проста медична сестра негадано здобула щастя й багатство); і, певна річ, із самою Фіс Вассерман, що в цілковитій відповідності з прогнозом свого чоловіка майже не закривала рота, без будь-якого ладу перескакуючи з одного на інше.