Дивовижна історія Мері Стенз
Шрифт:
— З’єднайте мене з Чарлзом Хеннінгером, головою видавничого концерну “Стайн — Хеннінгер”.
Він із задоволеним виразом поклав трубку й зручніше вмостився в кріслі, чекаючи дзвінка чергової телефоністки.
То був добрячий з будь-якого погляду сніданок і до того ж доволі дорогий: розпорядники “Ділового клубу” давно вже зрозуміли, що вишуканість страв визначається солідними видатками. Фасберже щедро замовляв коктейлі та вина, і за столом весь час панувала щира, невимушена атмосфера. Дружня розмова переходила з кінних перегонів на політику, з місячних ракет на жінок, і в усіх цих
Хеннінгер був маленький жвавий чоловічок, років десь під шістдесят, випещений і бездоганно вдягнений, з округлим обличчям, наче перерізаним тонкими устами. Більш як за тридцять років перед тим він поступив на службу до невеличкої видавничої фірми, власником якої був Роджер Стайн і, розпочавши свій шлях як розсильний, невдовзі вибився в клерки, тоді в секретарі, аж поки, нарешті, ввійшов до складу ради директорів і став компаньйоном Стайна. Після смерті Стайна, під час війни, Хеннінгер зробився, по суті, поновладним самодержцем видавничої імперії “Стайн — Хеннінгер”, але він знався більше на бухгалтери, аніж на журналістиці. Його знайомство з друкарською справою обмежувалося віддрукованими на машинці аркушами фінансових звітів, а успіх того чи іншого журналу визначався лише тиражем та прибутками від рекламних оголошень. Він майже не знав в обличчя нікого з редакційних працівників, полишаючи оцінку їхніх здібностей на відповідальних редакторів. Найближчим його співробітником був головний бухгалтер концеряу.
Наприкінці сніданку, після того, як обидва приятелі присвятили кілька хвилин недбалій розмові про гольф, Фасберже сказав:
— До речі, Чарлзе, я хотів би порадитися з вами в одній невеличкій справі. Це стосується нового виробу нашої фірми, що його ми скоро маємо пустити в продаж.
Хеннінгер прибрав зацікавленого вигляду.
— Буду надзвичайно радий, Емілю, коли зможу вам чимось прислужитися.
— Так от, — сказав Фасберже, подавши знак офіціантові принести сигари, — ви розумієтесь на економіці й добре знаєте, як важко буває просунути новий товар на перенасиченому ринку. Але цього разу ми сподіваємося здобути цілковиту перемогу. Мова йде про косметичний крем під назвою “Врододій”.
— Гарна назва, — схвально зауважив Хеннінгер. — Дуже гарна, дозволю собі сказати.
— Зрозуміла річ, цьому передує широка рекламна кампанія в пресі й телебаченні, одна з найгучніших у цій галузі виробництва. Більшість ваших журналів вміщують великі рекламні оголошення про “Врододій”, зокрема “Очевидець”, зважаючи на його масове поширення серед обраних верств читачів.
Хеннінгер не приховав задоволення, що на мить відбилося в його очах.
— Нам пощастило винайти блискучий рекламний задід, справжнісінький гачок на покупців. Ми беремо звичайну непоказну дівчину, піддаємо її курсові лікування одною з активних складових частин “Врододію”, і, хоч вірте, хоч ні, вона протягом кількох тижнів перетворюється на казкову красуню.
— Фотографічний трюк, — посміхнувся Хеннінгер.
Офіціант приніс сигари. Обидва співрозмовники зірвали ярлички й одночасно закурили.
— Уявіть собі, це зовсім не фотографічний трюк, — пояснив Фасберже. — Ми справді робимо дівчину красунею, тобто зовсім змінюємо її зовнішність, і це щира правда.
— Ви й справді вже таке зробили, Емілю, чи це тільки ваш задум?
— Ми зробили це, Чарлзе. Дослід уже завершено. Все зафіксоване на плівці й готове для телебачення і преси.
— Еге ж, це таки цікаво. І тепер, звичайно, ви хотіли б еисвітлити це в пресі, на додачу до рекламних оголошень.
— Ні, — твердо відказав Фасберже. — Нам менш за все потрібні будь-які коментарі преси. Ми вважаємо за краще зосередити всю силу цього… цього чуда в своїх оголошеннях. Одне тільки залишиться нашою таємницею: в який спосіб досягнуто цього дивовижного перевтілення. Але воно абсолютне правдиве. — Він притишив голос майже до шепоту. — Вам я, звісно, можу сказати, Чарлзе. Весь секрет у новому препараті під назвою стимулін, що вживається в сполученні з іншими складовими речовинами. Оце й перетворило сіреньку, непривабливу дівчину на сліпучу красуню. Кожний тюбик “Врододію” міститиме певний процент стимуліну.
— Диво дивне, — зауважив Хеннінгер. — Але якщо вам не потрібні редакційні коментарі, то чим я можу прислужитися?
Фасберже тицьнув пальцем у скатертину.
— От у тім-то й річ, Чарлзе. Один із співробітників вашого “Очевидця” потихеньку розвідав цю справу й виявив секрет нашого досліду. До того ж він розкопав деякі темні подробиці, що стосуються минулого кількох першорядних його учасників. Знаєте ж, як воно буває: майже в кожного з нас є за душею якісь давні грішки.
— Атож, атож, — докинув Хеннінгер, наче пригадавши власне минуле.
— Ми, зрозуміло, нічого не маємо проти істини, коли вона доречна. Та яящо такий войовничий журналісх покладе собі написати статтю… тут уже начувайся!.. Ви знаєте… — Він нахилився до Хеннінгера й пошепки проказав: — Цей добродій зайшов так далеко, що натякає на те, ніби ми діяли неетично.
Хеннінгер нахмурився, тоді відсьорбнув трохи кави.
— Хто цей журналіст? — спитав він.
— Ваш редактор відділу репортажів, Пол Дарк.
— Дарк… — пробурмотів Хеннінгер. — Пол Дарк… Ага, знаю. Меткий хлопець. Можливо, трохи надміру заповзятливий і беручкий, але це непогано, зовсім непогано, запевняю вас.
— Авжеж, — погодився Фасберже. — Я сам завжди перший захоплювався бойовитістю “Очевидця”. Однак у даному разі містер Дарк псує нам усю обідню. За інших обставин для нас нічого не важило б, якби той чи інший доскіпливий журналіст витяг на світ божий якусь залаштункову історію — адже що більше розголосу, то краще. Але з “Врододієм” ми таки справді сподівалися зберегти таємницю, бо це головна підвалина всієї рекламної кампанії. Опублікувати таку історію — майже те саме, що викрити секрет дуже дотепного фокуса.
— То все ж таки це фокус? — поважно спитав Хеннінгер.
— Аж ніяк, — квапливо відповів Фасберже. — Але щось на зразок того, ви розумієте? Скільки мені відомо, містер Дарк збирається видрукувати таку ж саму, як і в наших рекламних оголошеннях, серію фотографій, що показують поступове перевтілення дівчини в красуню, і пояснити, як усе відбувалося. Щиро кажучи, ми воліли б розповісти цю історію самі, по-своєму. Зрештою, Чарлзе, ми маємо власний відділ реклами і наше діло — радше продавати “Врододій”, аніж розводитися про те, як він впливає на організм. Так чи інак, але я не думаю, щоб ваших читачів надто зацікавив редакційний звіт, що буде чистісіньким переспівом рекламних оголошень.