Дивовижна історія Мері Стенз
Шрифт:
Він неквапно вийшов з машини і замкнув дверцята. Тоді розміреною ходою рушив через дорогу, без перешкод поминув відчинену браму і звернув до невеличких бічних дверей. Він не вагаючись штовхнув двері й, переступивши поріг, опинився у довгому вузькому вестибюлі з голими стінами, в кінці якого розгалужувався пеперечний перехід. Дарк рушив уперед.
Нараз перед ним виникла постать шофера з автофургончика, який вийшов з-за рогу і простував йому назустріч. Дарк відступив убік, даючи дорогу.
— Добридень.
Шофер торкнувся рукою кашкета.
— День добрий, сер, — привітно озвався він і пішов далі.
В кінці вестибюля Дарк зупинився.
Коридор мав кроків двадцять завдовжки, і з кожного боку в нього виходило по троє чи четверо дверей. Над другими дверима ліворуч тьмяно світилася червона лампочка. Даркові здалося, ніби він чує десь приглушені голоси.
Він тихенько рушив до дверей з червоною лампочкою. На них була тимчасова, написана від руки табличка: “Знімальний павільйон. Вхід заборонено”. Дарк простягнув руку до клямки, тоді завагавсь і озирнувся навколо. Сторожко пішов далі коридором, оглядаючи інші двері, аж поки, як і сподівався, побачив табличку: “Доктор Престон”.
Він обережно прочинив двері і, пересвідчившись, що всередині темно, зайшов. Тоді щільно зачинив за собою двері й увімкнув світло. Він був у невеличкій кімнаті, вмебльованій як службовий кабінет. Побачивши у заскленій перегородці ще одні двері, пройшов до суміжної кімнати і клацнув вимикачем.
Це, поза всяким сумнівом, і була операційна. Дарк упізнавав те, про що розповідала Мері, але всього було набагато більше, ніж він собі уявляв. Усе-таки камера стала б у великій пригоді, подумав він. Фотографія операційного столу поряд з портретом доктора Раффа справила б сильне враження на читачів і привернула б їхню увагу дю репортажу.
Дарк не поспішаючи оглянув інструменти, пляшки й пляшечки в засклених шафах. В одній шухляді знайшов теку з фотографіями обличчя й тіла Мері Стенз, помереженими чорнильними лініями та іншими позначками, що, безперечно, накреслювали перебіг лікувального курсу й вирізняли ті деталі анатомічної будови, які потребували особливої уваги. Були там також віддруковані на машинці й писані від руки нотатки про гормональні та біохімічні ін’єкції. Дарк швидко перебіг їх очима, тоді наче про щось згадавши, заходився переносити цікаві відомості в свій записник. Нарешті відібрав дві фотографії: зображення обличчя дівчини, яким воно було тижнів за два перед тим, з розгонистими позначками Раффового пера, та знімок ноги, на якому було визначено бажану форму коліна. Він дбайливо скрутив їх рурочкою і поклав у кишеню. “Наш млин усе перемеле, — мовив сам до себе. — Зробимо кліше, а згодом я поверну йому ці фото з привітом від редакції “Очевидця”. На той час репортаж матиме такий вигляд, що й комар носа не підточить”.
Він востаннє обвів поглядом операційну і вийшов у коридор. Над дверима павільйону все ще світилася червона лампочка, — отже, зйомки, як видно, тривали. Затамувавши віддих, Дарк натиснув на клямку й почав поволі прочиняти двері, аж поки утворилася щілина, що дозволяла зазирнути всередину. Та побачив лише зворотний бік якогось великого панно, підпертого дерев’яними стояками. Він прослизнув до павільйону, крадькома перейшов до краю панно і висунувся з-за нього.
Всі присутні метушилися біля камер та освітлювальних приладів у протилежному кінці кімнати. Мері теж була там, у самому центрі яскравого світла, і видавалася ще вродливішою, ніж звичайно. Вона тримала в руках букет квітів і повільно походжала перед декорацією, що, як видно, мала зображувати паркову терасу. Далі стояла група з шістьох чоловіків, а пересувна камера повагом повзла вперед на рейках.
— Усе! — пролунав чийсь голос. — Можна проявляти.
Хтось гучно плеснув у долоні.
— На сьогодні досить. Завтра о тій же годині кольорові зйомки.
Люди, що стояли групою, розбрелися по кімнаті. Мері ступила вперед до камери й віддала букет комусь із них. Дарк визнав за краще ретируватися. Він нишком вибрався з павільйону, пройшов назад тими самими коридорами й знову опинився за фабричною брамою, у сірих надвечірніх сутінках. У небі громадилася важка темна хмара, накрапав дощ. Фургончик уже поїхав, зате біля головного входу на когось чекав розкішний чорний лімузин.
Дарк швидко повернувся до машини і ввімкнув мотор, даючи йому прогрітися, потім закурив сигарету й став чекати. Хвилин через три з бічних дверей вийшли четверо і рушили до автомобільної стоянки на фабричному подвір’ї. І раптом з головного входу появилася Мері. З лімузина враз вискочив шофер, відчинив перед нею дверцята. А за кілька секунд машина з дівчиною на задньому сидінні вже виїжджала на шосе, що вело до Лондона.
Дарк почекав, доки вона віддалиться метрів на триста, тоді ввімкнув швидкість і поїхав слідом. Ближче до Північного кільця, де рух став жвавіший, він поступово скоротив розрив і наблизився до лімузина. На якусь мить виразно побачив знайоме чарівне обличчя, що дивилося на нього крізь заднє скло, але не подав знаку, боячись, щоб його не помітив шофер, коли б ненароком глянув у своє дзеркальце. Вона повинна була впізнати машину, це майже напевне, подумав він, а може, побачила і його, хоч їй заважало миготіння щіток на вітровому склі.
Обличчя більше не показувалось, але Дарк уперто не відставав од лімузина, що набирав швидкість на вільній ділянці дороги.
Все сталося так швидко й несподівано, що він не встиг навіть опам’ятатися. З бічного вікна лімузина на мить висунулася рука, і клаптик паперу затріпотів на вітрі. Дарк інстинктивно натиснув на гальма І, поступово сповільняючи швидкість, пропустив уперед машини, що їхали слідом. Тоді зупинився, провів очима лімузин, а коли той зник удалині, вийшов з машини й побрів під дощем назад по дорозі.
Знайти невеличкий клаптик паперу було нелегко, але Дарк усе-таки побачив його, мокрий і зібганий, у траві на узбіччі дороги. Він підняв і розправив його на руці. Записка була коротка, поспіхом надряпана рукою Мері:
“Я в “Онікс-Асторії” як Аманда Белл. Не треба їхати слідом. М.”.
Він замислено згорнув папірець і поклав його в портфелик. Тоді повернувся до машини й поїхав додому в Найтсбрідж.
Розділ чотирнадцятий
— Я розкопав того добродія, якого ви просили знайти за номером машини, — сказав Роджерсон, сидячи на краю Даркового столу й протираючи окуляри брудним носовиком, — Його звуть Ерік Віллербі, живе в Хемстеді, в Швейцарському кварталі. В телефонній книзі значиться як приватний агент розшуку.
— Саме те, що треба, — пробурмотів Дарк, закурюючи сигарету. — Найняли приватного сторожа, щоб віднаджував газетних вовків.