Для загального добра
Шрифт:
Третій подорожній, закутаний у парусиновий плащ, з кобкою на білому картузі, при котрому засмалене обличчя подорожнього з підстриженою a lа Boulanger’ білявою борідкою видавалось ще чорнішим, дивився вдумливими сивими очима на широкий краєвид.
Попід полониною, по котрій вони їхали, широко розіслався зелений низькоділ. Срібляста биндочка Пруту кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори. садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з
Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента.
— Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати.
— Га? . що? . я заснув?. — прокинувся студент. А що ж його робити У дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає …
— Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.
— Угу … а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло…
Рудик нервово кинувся.
— Плюньте на своїх дівчат краще, — відрізап він ображено.
— Ха-ха!.ирівняли!. А що ж це, — позіхпув Савченко, — наше начальство похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковуєтьси 11лан кампанії антифілоксерної!., признайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки?
Тихович скинув очима на Савченка.
— На цей раз не вгадали, — обізвався він. — Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру.
— Вас турбує? — засміявся студент. — А я б міг сказитися за тих вісім годин одноманітної праці; .коди б не рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш …
— Мовчали б краще, колего, — спинив його Дон-Кіхот (vulgo!.дик), — та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію …
Студент махнув рукою і розщібнув кітель;
Тихович нічого не відповів.
За кілька хвилин він звернувся до візника:
— Діпарте Jlоєшти?
— Яка!.показав візник пужалном на провалля, в якому зникла враз дорога.
Здавалось — далі нікуди було Їхати. Дорога западалась, як під землю, а за проваллям, глибини якого ще не можна було помітити, стирчали зелені шпилі гір. Але візник припинив коні і ступою спустився У кручу. Віз в’їхав у вузьке міжгір’я. З одного боку дороги стирчала жовта стіна урвища, з другого чорніла широка безодня, дно якої, мабуть, ніколи не бачило сонця. Зубчасті гори кидали тінь на дорогу, пітьма лізла з безодні, виповняла міжгір’я, п’ялась по горах аж до сяючих на сонці шпилів. Стягнені віжками, під натиском каруци, коні крутились, як змії, помалу спускали віз по покрученій дорозі, що, здавалось, про• вадить на той світ. Виступи гір закривали дорогу і тільки клаптик безхмарного неба синів у високості над стрімкими жовтими стінами урвища.
Враз, немов від маху чарівничої палички, пасмо гір розірвалося, в широкому отворі, наче у вікні, блиснула річка, а за річкою — широка простора зелених
Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріха ми, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев’яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крилаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями — все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток. Хазяїв не було вдома, всі були на роботі. Тільки де-не-де діди вигрівались на сонці, сидячи на призьбі, та молодиці квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безліч по селах південної Бессарабії. обпали каруцу і бігли, валуючи, за нею аж до примарії, де зупинились наші подорожні.
Тихович вискочив із каруци і, не обтріпуючи навіть пилу, спішно ввійшов У примарію.
Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван із апатичним обличчям, та наш знайомий — писар. котрий не мав уже на собі святних ясних галанців.
Тихович назвав себе.
— Мені припоручено, — додав він, — обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення?
Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини. у котрої від страшного болю втягло назад живіт.
— Аякже, відібрали … це про філоксерію? О!. тут напевне знайдете її!. — додав він з округлим рухом рук.
— Ви чому так думаєте? — звернувся до нього зацікавлений Тихович.
— Люди мруть, — таємниче пояснив писар. — І в повітрі… — Він не доказав, а тільки потягнув носом повітря, наче чув там присутність філоксерії.
Тихович злегка осміхнувся.
— Мені треба знайти кватири, — звернувся він до примаря, — для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі.
— Усе буде зроблено!.підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилювали вже нові ясні галанці.
Сотник та десятник, як навіжені, бігали по хатах, шукаючи кватир — і не могли ніде знайти. Молдувани, дізнавшись, що приїхали ненависні їм «доктори». нізащо не хотіли пускати ворогів у хату.
Савченко з Рудиком сиділи на возі і, голодні та лихі, лаяли молдуван.
— Яка дикість!.ий брак культури!.хвилювався Савченко. — Ти працюєш ДЛЯ їхнього добра, для їхньої користі, а вони тебе в хату не пускають, варвари!.
— Відколи це ви, колего, почали добачати користь у нашій праці? Я щось раніше не помічав цього за вами. Може, то з голоду? — глузував Рудик.
— А таки я голодний, коли хочете знати!.вибухнув Савченко. — Від самого рання нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату!. Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії!
— Ех, шкода!.зітхнув Рудик. — Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі, знаєте. з яблуками …
— А-а!. дратуйте ж бо!.