Для загального добра
Шрифт:
— Загортай землю!.командує Тихович циганом, що пахкає люлькою під кущем" — А тепер уважай: відлічи по рядку сім кущів, а восьмий розкопуй так, як цей … Штій? (Знаєш?)
— Штів, домнуле …
Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці … Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком …
Зігнуті в’язи починають трохи боліти, натужений зір та скупчена увага женуть усякі думки, в голові робиться якось неясно. А тут корінці, корінці і корінці … Ось мигнуло щось перед очима-жовте, кругле, дрібненьке … Невже філоксера? Увaгa подвоюється, зіниці ширшають, побільшуюче скло справляє свою службу. Ні, то не філоксера, то від
Десь здалеку, з-за стіни зеленої, чутно фальшивий голос Савченків:
Коли б мені зранку
Горілочки склянку… –
виспівував він. –
Тютюну та люльку,
дівчину Ганнульку –
Горілочку пив би,
Люлєчку курив би,
Дівчину Ганнульку
До серця тулив би…
— Гарні ідеали!.сміється Рудик з-під куща на другому кінці виноградника.
А Тихович пильно роздивляється корінці. «Люлєчку курив би, дівчину Ганнульку до серця тулив би», лунає йому в ухах, а в очах починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати, врешті, очі від корінців: він підносить голову і з пільгою зітхає.
А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі — ні хмаринки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнір, спершись на рушницю, з-під широкого козирка придивляється до роботи на молдуванських виноградниках. По дорозі за Прутом поволі котиться гарба, запряжена волами, і немилосердно скрипить здоровими немазаними колесами …
Доволі, ніколи: циган підсуває вже цілий оберемок корінців. І саме тоді, як корінці, мов безконечні батови війська перед отаманом, пересовуються перед очима в Тиховича, думки натовпом, але без ладу лізуть у голову. «Кого винуватити у тих обопільних прикростях, У тих непорозуміннях, які постали межи нами а мол• дуванами? — думає Тихович. — Чи не краще б поставити діло так, щоб молдувани дізнавались про філоксеру перш у школі від попа, а не від нас, що злітаємо, як сніг на голову, на те, аби знищити виноградники, збурити селян та поїхати далі, на нові прикрості й прокльони … Але чого цей корінець має такий нездоровий вигляд? Треба його пильніше оглянути. Ні, нічого … Так хто ж винен: ми, освічені, чи молдуванитемні?. Ану, колупнути кору цього грубого кореня … Бач, тут цілий світ під корою … Акариди та грибки розкошують собі У цій трухлявині… Але філоксери нема. Ну, і слава богу … ие вже кілька виноградників обдивилися — і все гаразд досі. Може, й не буде тут філоксери. Коли б не було… а то живий жаль бере рубати такі розкішні кущі, та ще обліплені кетягами. Але як душно … вже, мабуть, полудень, треба б спочити трохи, ну, та нехай тоді, як скінчимо цей виноградник … Тільки шия вже болить, в голові туман, думати важко … І навіщо вони дзвонять лопатка ми, ті робітники… це так дратує нерви … А корінців же, корінців!.ен скидається на другий, оден такий, як другий, так наче всі ті переглянуті вже купи були одним довгим, безконечним корінцем. Ні, ті корінці просто гіпнотизують людину, притягують очі … І не хочеш дивитися, а дивишся, не можеш очей відірвати від них … Ех, треба прочуматись трохи, стрепенутися …
Тихович кидає останні корінці, підводить голову, дивиться на небо і … О, боже!.
В небі … бачить він цілу купу темних корінців, що розсипаються, крутяться, мигтять в його перед очима, приймаючи різні форми … Тихович здвиг плечима, протер очі і глянув на землю. Але там вже чигає на нього працьовитий циган з покірливо схиленою набік головою та цілим снопом корінців на лопаті. Ах, ті корінці!.д кущем корінці, у цигана корінці, в руках у Тиховича корінці, біля ніг його теж корінці … Ні, справді можна здуріти від тої повіні корінців-брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею і без землі корінців!. Шість годин дивитися на одне й те саме, шкварячись до того на червцевому бессарабському сонці … Тихович чує, що йому млосно, що очі готові от-от заплющитися, і здобувається
Враз до вуха його долітає щось, що робить враження холодної води, влитої за комір. Але то йому видалося лишень, і він знов опускає підняту голову.
У ту ж саму хвилину гучним голосом Савченко гукає вдруге:
— Філоксера!
Тиховичеві наче іскра гаряча пролітає від голови до спини. Сон раптом пірхнув від очей, голова стала свіжою. Він трохи блідне і, зітхнувши немов 3 полегкістю, вимовляє одно слово:
— Єсть!.
Циган ще Довбався чогось під кущем, але Тихович так гримнув на нього: «3агортай!», що бідолашний «фараон» з переляку випустив з рота люльку та стрімголов кинувся сповняти наказ.
В Тиховичеві прокинулись, мабуть, войовничі інстинкти. Твердою ходою, забувши на втому, шпарко подався він у той бік, звідки чутно було Савченків голос. 3а хвилину Тихович дивився на ворога, а той ворог, дрібненький, ще менший за рослинну тлю, спокійно сидів жовтими купками на корінцях винограду.
— Кому вона ворог, а мені приятель, — жартував Савченко, показуючи на філоксеру. — Якби не оце створіння, я далебі заснув би під кущем, так сьогодні парно якось у повітрі.
Тиховичеві не до жартів. Якесь роздратування обхоплює його, — його все гніває, все дратує: і той Савченко з вічними жартами, і та небажана філоксера, що приносить завжди з собою стільки прикростей, і Савченків робітник, якого Тихович так любить, а проте не може спокійно дивитися на його повольні рухи, з якими той заходжується біля дезинфекції, миє гасом лопату, обтрушує свою одіж. Щоб не зробити в роздратуванні прикрої уваги невинному робітникові, Тихович сквапно мачає підошви у гас, щоб податись далі, але в ту ж хвилину Рудик кричить з другого кінця виноградника:
— Сюди гас!.локсера!.
Тихович біжить туди, чіпляючись одежею за лозину та тички, що ще більше роздратовує його. Ось мотузочка від лупи зачепилась за тичку, прип’явши Тиховича до куща, а ось кущі сплелись стіною, не пускають його далі, наче благають не губити братів їх, повню;. ще життя й сили. Але Тихович нервовим рухом розриває лози і йде далі.
— Зараза ще молода, — показує йому Рудик рясний корінець, обліплений жовтими, як цитрина, бульбашками з дрібною, як мак, філоксерою.
Показується, що філоксера розкидана по цілому винограднику, а зараза хоч молода, та сильна.
— До кого належить цей виноградник? — гукає на свого цигана Тихович.
Циган бачить, що тут щось діється, але що — не розуміє. З витріщеними очима, наляканий, біжить він на Тиховичів голос.
— Хто хазяїн цього виноградника? — питає вдруге Тихович.
— Замфір Нерон.
Занотувавши назвище хазяїна, Тихович каже циганові копати абиякий кущ — і перша лопата землі оголяє жовті, покриті філоксерою корінці. В другому кущі — єсть, в третьому — єсть… Рудик гукає: «філоксера», Савченко жадає гасу.
Скрізь, на просторі сливе десятини, філоксера заклала свою колонію, почала тиху, повольну, але руйнуючу працю — і не відає, що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життя мільярдам ворогів винограду … але докінчить заразом і їх руйнуючу місію, себто знищить і сам виноград.
Тихович стоїть посередині садка і оком досвідченого вояка озирає будуче бойовище. Він вже забув на свою втому, на душне повітря, що пашить жаром, на порожній шлунок, що допоминається своїх прав. Цікаво б дізнатися, чи велику простору захопила філоксера, але вже пізно, Еже на другу годину повернуло, а Савченко з Рудиком навіть задля такого незвичайного дня не мають хіті поступитися своїм апетитом. Роботу покинуто.
В холодку, під крислатими горіхами волоськими, полягали розвідачі поспіль із робітниками та серед веселої балачки снідають, чим хто має. Годинка сну осміхається трудягам. Треба користати зі спочинку, бо за годину-півтори знов праця, аж поки більш-менш не визначаться границі заражених виноградників.
На щастя, за виноградник Замфірів філоксера далеко не пішла. В сусідньому садку знайдено кілька кущів, а далі — поки що було добре.
Надвечір, закінчивши роботу, Тихович поспитав цигана, чи не найнявся б він вартувати вночі виноградник. Циган охоче згодився.