Добрий диявол
Шрифт:
Можна б розповідати довго, а можна й зовсім коротко: після десятого класу Таня одружилася з Дерегою. Розписалися вони в суботу двадцять першого червня, в неділю мало бути весілля (Яковенки закололи кабанчика, закупили того-сього в кооперації, а дещо й самі зварили, щоб міцніше було), але вдосвіта почалася війна, весь партійний актив викликали до райцентру, поїхав і Дерега.
Війну всі збиралися виграти днів за три-чотири. Такої самої думки був і Дерега. Поки що ж довелося копати протитанкові рови в таких місцях, куди німців ніхто не допускав навіть у найхворобливіших мареннях. Однак німці чомусь не розділяли легковажних думок про закінчення війни за три-чотири дні, війна тривала вже три місяці, німецькі танки наближалися до протитанкових ровів, викопаних колишніми учнями Дереги. Дерегу знову викликали в район, він десь їздив, щось робив, потім забрав Таню і зник з села. Зник назавжди.
Той сонний, збайдужілий над своїми формулами чоловік з невідомих причин і ще з невідоміших міркувань (міркування начальства для простих людей завжди невідомі і часто досить дивні, але, мабуть, так воно треба!) став командиром партизанського загону, основне ядро якого складали активісти, полишені в тилу ворога. Точний математичний розум пригодився Дерезі вже в час підготовки до партизанської діяльності. Він загодя організував собі надійні бази, мав продукти, зброю, мав твердих людей, на яких мав покластися. Наслідок: жодного провалу. Німці не змогли винюхати жодної бази Дережиного загону. Вони взагалі не могли збагнути, звідкіля той загін налітає, де він розташовується, який він. Партизани Дереги гриміли в тих краях, наводячи на фашистів майже містичний жах. Вони прозвали Дерегу Партизан Чорт, бо навіть його прізвища довгий час не знали, як нічого не знали про нього і його хлопців.
Чи треба казати, що Таня весь час була разом з Дерегою? Може, то вона й надавала йому такої нечуваної снаги, бо хіба ж кохання не перероджувало найчерствіших людей і не робило героями миршавих й упосліджених! Але Яковенко, намагаючись бути об'єктивним у своїх думаннях про все це, витлумачував Дережині успіхи тільки точністю його розуму. В командирів завжди повинен бути точний, як математичні формули, розум. Безжально точний!
А загін тим часом більшав і більшав. Прилучалися до нього місцеві селяни. Ішли комсомольці. Багато додалося солдатів, що попадали в оточення (їх ще й досі звуть «оточеннями» всі ті, кого слід би по справедливості називати «втікачами»). До зими загін перетворився на бригаду, і вже Дерега вважався мовби полковником чи навіть невеличким генералом, а тут у лісах об'явився справжній партизанський генерал, і Дерега попросився під його руку, ввійшов своєю бригадою до партизанського об'єднання, яке заволоділо цілим лісовим краєм.
Серед інших прибульців появився в Дережиній бригаді і колишній його учень. Назвати його можна б так: Петренко Дмитро або Дмитренко Петро, це вже кому як сподобається. Бо знову ж таки не в іменах суть, а у вчинках.
Той Дмитренко чи Петренко колись теж був закоханий у Таню, але Дерега, мабуть, цього не знав, зате добре знав, що Дмитренко-Петренко з математики завжди йшов непогано. Чому б не взяти такого хлопця в бригаду? Та й потім: кого ж брати, якщо не своїх колишніх учнів?
Петренко-Дмитренко відразу став крутитися в штабі коло Тетянки, яка виконувала службу радистки. Вона й взагалі ще з школи терпіти його не могла, а тим більше не стала терпіти його коло себе тут. Напалася на чоловіка: нащо взяв цього вертуна?
Той промовчав, але згодом відправив Петренка-Дмитренка в один загін. Таня забула про нього й думати. Помилилася. Якщо вже хочеш усунути ненависну тобі людину, яка може принести шкоду, то будь послідовний у своїй ненависті, ніколи не зупиняйся на півдорозі. Інакше біда! Але такі гіркі істини засвоюються тільки з довгими роками життя. А Таня мала за плечима вісімнадцять літ. Замало для вміння ненавидіти.
Дерега любив купатися. Мав у лісі потаємну баньку, навідувався туди, як тільки вибирав вільну годинку. Їхав тільки удвох з ординарцем. Там теж було два-три вірні партизани, ото й увесь «гарнізон». Навколо десятки кілометрів партизанського краю, невсипущі пости за кожним деревом і кущем — не пролізе й миша. Командир бригади міг вільно випарюватися й викупуватися, виганяти березовим віничком втому з тіла. Партизани не заважали своєму командирові. Ординарець витупцював коло коней, не випускаючи з рук автомата. Двоє жвавих хлопців кололи дубові та соснові дрова і знай підносили їх до баньки, де досвідчений дідок Рибченко нажарював каміння для пару, грів воду, годив командирові, як рідна мати.
Не знала Таня, що Петренко-Дмитренко опинився серед дровоколів потаємної лісової баньки. Та, здається, вона й про баньку нічого не знала.
А далі все відбулося дуже просто. Ординарець підстрибував на рипучому снігу коло коней, Петренко-Дмитренко вискочив з сарайчика, де вони з напарником кололи дрова, і бігом рушив до баньки, несучи поперед себе оберемок дров. Зосліпу він налетів на ординарця, впіймав сторчака, розсипав дрова, ординарець незлобиво засміявся і кинувся допомагати Петренкові-Дмитренкові збирати важкі дубові поліна. І коли він нахилився, Петренко-Дмитренко вдарив його найважчим поліном по голові. Ординарець упав, і Петренко-Дмитренко бив його, поки розтовк юнакові голову на лемішку. Напарника свого не остерігався, бо той лежав у сарайчику зарубаний сокирою. (Декого може здивувати така нелюдська жорстокість у вісімнадцятилітньому хлопцеві. Але ніколи не шукайте лагідних зрадників!) Дід Рибченко не становив жодних труднощів. Перевдягнені партизанами поліцаї, яких Петренко-Дмитренко покликав зі схову, не дали дідові й кавкнути. А Дерегу взяли голого.
Закушкали в кожухи, кинули на сани і повезли крізь усі партизанські застави, бо Петренко-Дмитренко знав усі паролі, та і його знали скрізь, вірили.
Коли Таня довідалася, що Дерега в гестапівській тюрмі, вона мовчки зібралась і того ж дня вже була в місті. А ще за день пробилася до начальника гестапо. Ніхто не чув їхньої розмови. Але вона була, вона неодмінно мусила бути, і тому Яковенко ще малим став складати в ній слово до слова, незграбно й невміло, і з часом та розмова, дивна, нереальна, цілком протиприродна, дедалі виразніше лунала в ньому, але передати будь-кому її він не міг і не вмів, тому відтворити її тут буде важко. Але спробуємо. Ось та розмова:
ВІН. Ти хто така?
ВОНА. Тетяна.
ВІН. Чого тобі?
ВОНА. Я хочу залишитися тут.
ВІН. Право вирішувати належить тільки мені.
ВОНА. От я й вимагаю, щоб ти вирішив.
ВІН. Хто ти така?
ВОНА. Сказала вже.
ВІН. Ти партизанка?
ВОНА. Не грає ролі.
ВІН. Я накажу тебе повісити.
ВОНА. Мені однаково.
ВІН. Але шкода вішати таку гарну жінку.
ВОНА. Я це знаю.
ВІН. Що ти знаєш?
ВОНА. Що я вродлива і що подобаюсь усім чоловікам. І тобі теж.
ВІН. Обережно! Я не всі.
ВОНА. Тому я й прийшла саме до тебе. У тебе влада, у мене — краса.
ВІН. Ти досить нахабна.
ВОНА. У тебе страшна влада. Але не наді мною. Ти бачив коли-небудь таку, як я?
ВІН. Обережно! Ці сарматські жарти... Що б ти хотіла за?..
ВОНА. Працювати в тюрмі.
ВІН. У тюрмі? Ким?
ВОНА. Хіба я знаю? Прибиральницею, чи що.
ВІН. Там немає прибиральниць.
ВОНА. А ти зроби.
ВІН. І що?
ВОНА. І нічого...
ВІН. Тут якась підступність... Ти не все сказала...
ВОНА. Ти вгадав. Ти повинен пообіцяти мені лишити живим одного чоловіка...
ВІН. Ніяких обіцянок!
ВОНА. Тоді я йду!
ВІН. Ти нікуди не підеш. Звідси ніхто не виходить. Мертві — так. Живі — ніколи.
ВОНА. Не лякай. Я можу бути потрібна тобі тільки жива.
ВІН. Жива, жива... Ти надто жива, щоб бачити тебе мертвою! Хто той чоловік?
ВОНА. Ти повинен дати мені слово.
ВІН. Я не можу давати слово, не знаючи імені.
ВОНА. Можеш. Ось я перед тобою, і я вимагаю, якщо ти хочеш мати таку жінку...