Добрий диявол
Шрифт:
Яковенко виїхав до хутора перед заходом сонця, бо плисти туди треба було не більше години, але заплутався серед піщаних кіс, які Дніпро нагортав тут щороку в найнесподіваніших місцях. Сонце зайшло, на річці швидко стемніло, з чорної води то там, то там винурювали білі коси і запліталися перед очима в хлопця, неначе виткі руки казкових русалок, під днищами дубів зловісно терлися тверді хребтища перекатів, білі русалки щодалі більше зштовхували незграбне дводубів'я на мілини — довелося причалити.
Яковенко ткнувся
Кінь розбивав воду копитами, і вона хлюпотіла тепер жалібно і лякливо. Він поставив передні ноги на білу косу, і ноги ті видались Яковенкові такими товстими й міцними, як столітні нічні дуби в густому лісі. Високо-високо, окреслена зірками, виникла над колонами ніг коняча голова, теж чорна-пречорна, і пирхнула з гігантських ніздрів гарячим духом. Кінь ступив ще вперед, майже доторкуючись передніми копитами до Яковенка, враз мовби вдарився об пісок, і білість піску вибухнула над ним химерною з'явою; хлопець з переляку подався назад, посунувся, проорюючи в косі борозну, не мав часу й сили підвестися на ноги і сунувся, сунувся, орючи холодіючий пісок, аж поки зупинив його жіночий задерикуватий голос:
«Чого лякаєшся?»
Тільки тепер Яковенко роздивився, що кінь стоїть непорушно, і не б'є гопки, і не вдаряється об пісок, і біліє над ним ніяка не з'ява, а найзвичайнісінька дівчина чи жінка, з чорними смужками на стегнах та грудях і чорним волоссям над трикутником обличчя. Жінка була така сліпучо-біла, що Яковенко знов тернув себе по очах і для певності ще трохи од'їхав назад своїм дивним робом.
Жінка на коні засміялася.
«Ти що — справді... жінка?» — спитав спантеличений Яковенко.
«Вже ж не чортиця».
Вона знов засміялась, і Яковенко прокинувся остаточно. Він скочив на ноги.
«Чи мені не сниться? Підожди, хоч ущипну тебе».
«Себе вщипни — який жвавий!»
Вона крутнула коня, і чорний хвіст хвисьнув у Яковенка перед носом.
«Це ти що — їдеш до нас сіно возити?»
«Я».
«Чого ж розлігся тут?»
«Не можу втрапити до хутора».
«А куди ж ти можеш утрапити?»
Яковенка заїло.
«До тебе — міг би...»
«Куди тобі?.. Тільки пісок задом орати вмієш... Наймайся до нас на лісопосадки — замість плантажного плуга...»
«Ось я тобі покажу!» — він стрибнув до неї, рука його ковзнула по теплій, ще мокрій від дніпровської води жіночій нозі, кінь крутнув на місці, відтираючи Яковенка, схарапуджено скочив до води, забрьохав глибше й глибше...
«Хоч уранці не проспи,— долинуло до Яковенка з річки,— газуй просто на довгий острів, спитаєш там Варку-бригадирку...»
Розпалений Яковенко мало не кинувся слідом. Навіть мотора запустив і відчалив од коси, тримаючись того напрямку, куди зникла гола вершниця. Але коси заповзялися не випустити його з царства білоруких русалок, і він, тихо вилаявшись, змушений був ждати, поки розвидниться.
Однаково не знайшов Довгого острова, бо всі острови — малі й великі — були довгасті, всі схожі, на всіх сіно або вже лежало скошене, або докошувалося й досушувалося. Довелося Яковенкові пливти до хутора, щоб розпитати, куди податися.
Коло берега, прив'язаний до старезного, наполовину струхлявілого осокора, стояв пофарбований у дивовижний синій колір моторний човен, а на ньому клопотався, видно, його власник, худорлявий літній чоловік з білим волоссям.
«Не заводиться?» — гукнув йому ще з води Яковенко.
«Нема іскри»,— глянув на. нього власник синькового човна, і Яковенка здивували його очі: чорні, молоді, якісь мовби дитячі.
«Може, помогти?» — Яковенко примуцював свої дуби до того самого осокора і підійшов до синькового човна.
«Ви знаєте, взяло, а тепер не хоче».
Чоловік мав на собі білу нейлонову сорочку, акуратно застебнуту на всі ґудзики, яскравий галстук, напрасовані штани з підкоченими холошами («Нащо прасувати, коли однако закочуєш холоші?» — подумав Яковенко) — з усього видно: міський.
«Ви, мабуть, тут...»
Той не дав скінчити запитання:
«На дачі. Я тут уже вісім років. Щоліта».
«Рибу вудите?»
«Та ні. Більше люблю — просто на човні... А як сінокіс, то помагаю возити сіно з островів... Бабі Наталці, Килині... Варці-бригадирці...»
«Варці-бригадирці?»
«А ви її теж знаєте?»
«Трохи...»
«Інтересна жінка... Хоча й... Я помітив: усі вродливі жінки — трохи нещасливі... Навіть коли зовні здається щасливою, то в душі... Та ви ще молодий — не знаєте цього...»
«А ви хіба?..»
«Я — старий... На пенсії... І давно вже на пенсії — от що найцікавіше...»
«Відставник?»
«Артист».
«Хіба артисти бувають на пенсії?» — здивувався Яковенко.
«Вони теж люди... Вас як звати?»
«Яковенко».
— Ні, звати... Мене, наприклад, Діодор... Трохи дивно, правда?.. Але нічого...»
«А мене — Дмитро. Але всі звуть Яковенко... Чомусь так звикли... І мого батька, і діда...»
«І в моторах ви трохи?..»
«Зараз подивимося...»