Добрий диявол
Шрифт:
Варка насмішкувато дивилась їм услід.
«Отак я завжди тут плаваю»,— зітхнув Діодор, і Яковенкові стало його жалко.
«А ця Варка — що?» — спитав він.
«Та розумієте... Був у неї чоловік... Ледащо... Купила вона йому мотоцикл... Ганяв він сюди та туди... Пив... Ну, прогнала вона його... Жінки дуже рідко розуміють, який чоловік може зробити їх щасливими... Їх засліплює почуття...»
Яковенко подумав, що його теж засліпило. Про Діодора тоді не думав. Спитав тільки здуру:
«А ви — щасливий?»
«Бачте... я — сам»,— Діодор усміхнувся так болісно, що Яковенкові стало його ще більше жалко, але в своєму захопленні зеленоокою
А переконався в цьому ще того дня.
Хоч сінна бригада, очолювана Варкою, вважалася жіночою, навколо неї, мов мухи, крутилися чоловіки. За день Яковенко перебачив на острові мало не все чоловіче населення хутора. Прибився обліковець, обвішаний сумками, надутий, поважний, у новому піджаці й червоних черевиках, яких уперто не скидав. Він терся коло Варки, діставав із своїх сумок то один блокнот, то другий, вдавав, ніби щось записує (а в самого, як помітив Яковенко, не було жодного підструганого олівця), бурмотів: «Для піднятія животноводства треба й нада...» Варка насмішкувато штурляла обліковця в сіно, він падав, вибирався з сіна, обтрушувався, плів щось несусвітне.
Потім у допотопній довбанці приплив маленький сивобородий дідок, якого жінки називали «дід Раденький», і взявся показувати Варці, як треба складати сіно на дубах. Він хотів ще затягти Варку до себе на сіно, «щоб краще втоптувалося», але вона не захотіла, послала дідові якусь молодицю, а сама подавала сіно знизу, щоразу блискаючи до діда зеленими очима, і дід млів, вигарцьовував по-півнячому на сіні, кричав:
«Варко, виходь за мене заміж! Не дивися, що старий. Не бійся: до сусідів не бігатимеш!»
«А баба?» — сміялася Варка.
«На пенсію. Тепер пішла мода на пенсії...»
Були ще на острові рибалки з вудками, приїздив молодий лектор, навідався ветеринар, який мастив чимось корів от ґедзів і тепер смердів і сам так, що всі затуляли носи і відхрещувалися від нього, як од нечистої сили, а він однаково не зважав на те і щось шепотів до Варки...
І Яковенко теж не відставав од усіх залицяльників. Скористався зі свого становища, крутився коло Варки цілий день, вистрибував з дубів на берег, брався її замінити або хоч стояти поряд з нею і метати сіно на дуби. Нестерпно пекло цілий день сонце, а Яковенкові ще жаркіше було від Варчиної близькості, він не бачив, що їй теж жарко, що в неї пітніє шия, липне до тіла сінна труха, не помітив Варчиних намагань стати до нього так, щоб він не бачив її спітнілої шиї, зморшки, яка на самій видноті перерізала шию, отої клятої сінної потерті, що вперто липла й липла до тіла, до рук, до обличчя і особливо до шиї і до тої зморшки, жіночого нещастя, яке годі приховати.
Возили сіно допізна. Яковенко шкодував, що не може лишитися ще хоч на день.
«Мало у вас сіна»,— сказав він похмуро Варці.
«З нас вистачить»,— безжурно відповіла вона.
«А я поїду і знов заплутаюся серед кіс».
«А ти не їдь».
«Справді? Тобі хочеться, щоб я не їхав?» — він зрадів.
«Мені однаково».
«А може...— у нього здригнувся голос,— може, ти ще приїдеш до мене на косу?»
«Дзуськи! — засміялась вона.— Ще ні до кого не їздила!»
«До мене ж їздила...»
«Не знала, що ти такий красивенький».
«А тепер знаєш...»
«Молодий ти дуже».
Він уловив у її голосі щось схоже на сум.
«А ти хіба стара? Ти ж он яка...»
«Не твоє діло!..»
Вона вже йшла від дубів по білому піску, йшла в темряву, ніхто і ніщо не могло її затримати, і тоді Яковенко відважився на відчайдушне. Він вискочив з дуба, наздогнав Варку і швидко, невміло, майже падаючи на неї, поцілував жінку у волосся, десь на шиї, чи на потилиці — не розбирав нічого. Варка, вражена, стала. Мабуть, ждала, що хлопець, як більшість чоловіків, стане хапати її за руки або ж пробувати обійняти, і готова була до відсічі, але Яковенко теж став навпроти неї і не виказував нічого, крім розгубленої покори. Тоді вона підвелася навшпиньки, м'яко чмокнула його в щоку, сказала ласкаво:
«От дурний...»
Яковенко вхопив її за руки.
«Варко... Варко...»
Вона випручалася. Зачарованість зникла. Яковенко сам зіпсував гарну хвилю своїм аж надто звичайним жестом. Власне, він теж ставав таким, які усі. Хоча й не схожий на всіх інших, на тих, які набридають Варці, яких вона терпіти не може. Знов постояли мовчки, тепер трохи віддалені одне від одного. Темрява між ними мовби просвічувалась, і тепло було, як удень, Варка знов відчула, як у неї пітніє шия, і ота зморшка збирає в собі всю жароту тіла...
«Ну що?» — спитала майже суворо.
«Варко...— Яковенко не міг видобути з себе нічого, крім белькотання.— Вар...ва...»
«От приїдеш ще колись возити сіно, тоді...»
Що буде тоді, вона не доказала. Сама не знала. І він не знав і не зрозумів. Але вловив тільки те, що вона відкладає їхнє нове побачення на цілий рік, і злякався.
«Коли ж це буде? — вигукнув жалібно.— Це ж цілий рік!..»
«Незчуєшся, як і пролетить! — безжурно сказала вона.— Ну, їдь собі... Бо в мене ще корова недоєна...»
«Яка корова?»
«Та, що на чотирьох ногах,— Варка засміялася.— Ну, до побачення...»
Вона пішла. Яковенко заціпеніло стояв, потім знов кинувся слідом за Варкою, але вона вже зникла в шелюгах, ішла десь безшелесно, віддалялася од нього, віддалялася. Він став, послухав трохи, гукнув у темряву:
«Я приїду!.. Приїду!..»
А восени забрали його до армії.
Саме тепер сінокіс, може, Варка жде його, а він... Хотів якось написати їй листа, але виявилося, що не знає Варчиного прізвища. Не написати ж: Варці-бригадирці. І часто згадував з сумом та болем Варку, і доброго Діодора, який, мабуть, теж був закоханий у молоду жінку (про це Яковенко став догадуватися лише тепер), і дніпровські протоки, і білі коси, і свої просмолені дуби, що мало не стали його човнами щастя.
А отже, не стали!
У рапортах про спогади не пишуть. Ніхто також не перелічує, скількох вродливих жінок зустрів за життя. Не написав і Яковенко про те, як після першого чергування коло трапа «Оміроса» зненацька згадав і пережив подумки усю свою пригоду з зеленоокою Варкою. Бо що могло бути спільного між вабливою крутобокою молодицею з дніпровського берега і пошарпаним іржавим грецьким суденцем?
Сонце стало припікати у вікно. Не рятували тополі, не рятували білі фіраночки. Сонце перебиралося через тополі, відшукувало щілини між фіранками і заливало простору кімнату такими потоками світла, що Яковенко відчував себе, мов зварений. Міг би втекти від сонця, але для цього треба вставати з ліжка, а він ще мав з півгодини для відпочинку.