Doc 1

Чех Артем

Тільки розповісти її не було кому…

Години дві ми сиділи за невеличким, вкритим пожованою скатертиною столом. Я переважно мовчав, Варя і Боб розповідали якісь смішні історії, дивовижні випадки, запивали все те вкрай солодким кокуром, Боб усякчас плескав мене по плечу, запрошував до своєї майстерні, пропонував разом з ним та Варею поїхати в листопаді до Кракова на якусь його виставку, жартував з приводу моєї давньої закоханості у Варю.

— Це ж скільки років пройшло? Вісім? Чи дев’ять?

— Десь так, — фальшиво посміхався я.

— Десять! — певно підрахував він. — Це ж треба. Я тебе добре пам’ятаю.

Ти таким був досить… як би це правильно… досить юним…

— Так, мені сімнадцять було.

— Тоді я тебе взагалі інакше як дитину сприймати не міг, а зараз ми і у віці зрівнялись.

— Так, — казав я, чухаючи виделкою голову.

— Ти, цей, заходь до мене обов’язково.

Я промовчав.

— Сина, ти зайди, це ж цікаво. Репортаж зробиш…

— Мам, — відмахнувся я.

— А чого? Зайди.

— Про Сергія вже писали тисячу разів, це вже не актуально.

— Е-е, — розсміявся Боб, — як це, не актуально?

— Ну, ти зрозумів мене.

— Звичайно-звичайно, — і він знову дружньо торкнувся мого плеча.

«Скільки ж здоров’я у нього, сили», — дивувався я.

— То як, зайдеш? — не вгамовувався Боб, і я зрозумів, що він справді хоче, щоб я зайшов до нього у майстерню, він хоче показати мені, яких успіхів він домігся, яких вершин досяг. Він хотів показати мені свій будинок, великий, затишний будинок. Боб прагнув похизуватися своєю дружиною, яка все ж таки дісталася йому, не мені, малолітньому сцикуну, а саме йому, здоровому та завше усміхненому Бобу. Тільки я цього не хотів.

— Зайду, звичайно, — сказав я.

— Давай завтра?

— Давай, — погодився я, знову фальшиво розсміявся і подумав: але ж я не хочу до нього в майстерню, я взагалі нічого не хочу.

Але тягло в його будинок мене зовсім інше.

Наступного дня у Сича, мого безпосереднього шефа, я вибив дозвіл на репортаж про Боба, про його буденне життя, яке не було публічним і ніколи ще не висвітлювалися в пресі.

— Валяй, — дав добро Сич, певно не розуміючи, чому я обрав саме Боба.

— Він сучасний, відомий і… це може бути цікавим, — пояснив я Сичу, який у моїх коментарях особливої потреби не відчував.

— Та валяй, — відмахнувся він і поклав на стіл цукерку. — Смачного.

— Угу, — подякував я, заховав цукерку до кишені піджака й взявся до роботи.

Прийшовши до Боба та Варі, я справді був вражений їхнім будинком — великим і затишним, з дитячим белькотом, з дзижчанням кавомолки, з ароматами кориці та оліфи, свіжої деревини та печені, і все це доповнювало щасливе подружжя, яке невпинно обіймалося, демонструючи свою злагоду, любов, блаженство.

Я захоплено розхвалював їхній будинок, їхнього хлопчика, який уже вчився читати і намагався вивести перші літери, їхній затишок, тепло, майстерню Боба, маленьку кімнатку, де працювала Варя, невеличку галерейку, на стінах якої були розвішані картини сучасних митців — переважно подарунки — від Чічкана та Ісупова до Ройтбурда та Пояркова.

Але все це здалося мені несправжнім, тобто справжнім, я навіть був упевненим, що це справжнє, проте, знаючи свій характер, міг припустити, що якась невгамовна заздрість керувала мною, тому всередині я критикував все це, називав фікцією благополуччя і щастя, якісною підробкою (немов той Кандінський, що висів у їхній вітальні) самої гармонії, якої в моєму житті так не вистачало.

Виявилося,

що брехав я лише собі.

Репортаж я, звичайно, вирішив не робити, хоча Боб казав, що в цьому немає нічого поганого, що ми друзі, що у мене чудова мама, і взагалі, сказав він, ти маєш прийти.

— Ти маєш прийти завтра. Неодмінно. У нас буде пиріг. Варя спече пиріг, ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

— Я не відмовляюся, — сказав я.

— Тоді ти маєш прийти і спробувати цей пиріг. Це геніальний пиріг.

— Добре-добре, я прийду.

Наступного дня я знову прийшов. Але окрім мене, в їхньому будинку була присутня моя мама. Як я дізнався, вона була постійним гостем, що не могло мене не розчарувати. Все йшло до того, що постійним гостем у них стану я, історія повторюється, зрештою, я міг би напиватися у них дорогим вином, розповідати щось приватне, ділитися наболілим — ну, це лише у тому випадку, якщо дозрію до того, але без мами, добре, без мами, я думаю, це зайве.

Ми сиділи вчотирьох і розмовляли на відсторонені теми. Мені чомусь хотілося повернутися до теми моєї давньої закоханості у Варю, але як нашу розмову про сучасне книговидання звернути у бажане русло? Мені потрібна була Варіна реакція, я хотів побачити її здивованою, розлюченою, але більш за все мені потрібно було побачити у її очах зацікавленість мною, побачити хоч якусь іскринку, яка нагадає їй про те, що було між нами. Власне, обманювати себе вже давно увійшло в мою звичку. Насправді, якщо глянути на речі тверезими очима, між нами нічого й не було. У неї — від нудьги прокинулися якісь почуття, вони дрейфували самотнім плотом у широкому океані її світу, а мої — наскільки ж я був юним, як же мені не вистачало досвіду, і я закохався не на жарт, я закохався по-справжньому, і коли все скінчилося, коли мене ледь не забрали у психушку, я ще довго любив її, і ніяка інша Свєта-Катя не могли замінити мені її. Я довго оговтувався, довго забував її і коли забув, коли пройшло більше десяти років, вона знову з’явилася в моєму житті, і хоч як я не намагався позбутися нав’язливих думок, як я не затоптував слабкі іскри своїх почуттів, вони, ігноруючи моє волевиявлення, розгоралися. Все дужче і дужче.

Боб сміявся, я сміявся, Варя сміялася, сміялася моя мама, ми пили чай, їли насправді смачнючий пиріг, і час уже був пізній, голови наші були п’яні, і все на світі здавалося фальшивим, нікчемним, зайвим. Не вистачало щирості.

Я заплющив очі.

— А знаєш, я досі тебе люблю! — сказав, вклинившись у паузу між розмовою. — А знаєш, що я не був щасливий з жодною жінкою, яка зустрічалася мені у житті. І я ненавиджу твого чоловіка лише за те, що він твій чоловік. Здоровий, добрий, дотепний чоловік. Я його ненавиджу. Я ненавиджу тебе за всі ті болі, що я переніс, я ненавиджу твою дитину за те, що вона не моя…

Відкривши очі, я зрозумів, що розмова йде своїм логічним потоком і я мовчав, і таки не наважився сказати щось подібне, і вже страшенно хотів спати, і вже збирався піти, але чомусь зголосився помити їм посуд.

— Я помию вам посуд.

— Ти що вигадуєш? — розсміявся Боб.

— Мені просто хочеться помити посуд. Я харчуюся переважно не вдома і так давно не мив посуд. Можна я все-таки його помию?

— Дюш, — звернулася Варя, — у нас є посудомийна машина.

— Вам що, складно?