Doc 1
Шрифт:
Мама, як мені здалося, оторопіла від моєї невинної примхи. Звичайно, вона знала, що її синок дивакуватий, але по-справжньому пізнавати мене вона почала лише останні два тижні.
— Ну добре, помий, — із здивованою поблажливістю сказав Боб, і я зібрав зі столу посуд й поніс його на кухню.
Як же я ненавидів мити посуд! Але це була єдина можливість, коли Варя могла зайти на кухню й залишитись зі мною наодинці. Мені здалося, нам було що сказати одне одному.
Як я і очікував, за п’ять хвилин на кухню зайшла Варя. Вдягнена у синю поплінову сорочку та вельветові
— Ну… як ти? — запитала вона, наче ми зустрілися щойно.
— Нічого, от посуд мию.
— Це я бачу.
Вона почала складати вже вимиті тарілки у посудомийну машину.
— Я їх вже вимив.
— Ти погано їх вимив. Скажи чесно, ти ж не хотів мити посуд?
— Не хотів.
— Ясно.
— Куди ж ясніше.
— А твоя мати про тебе ніколи нічого не казала, — раптом заговорила Варя іншим голосом, на три тони вищим.
— Це й не дивно. Ми майже не спілкувалися. Це у мене останнім часом приступи синівської любові. Роблюся сентиментальним, — посміхнувся я через плече.
Варя сіла на чорний дубовий стіл.
— Знаєш, можливо, це зайве і мені не варто цього говорити, але у твоєї матері проблеми. Ти б придивився.
— У неї все життя були проблеми.
— Але мені здалося, що вона намагалася мене поцілувати! — ледь не закричала Варя.
Мене це неабияк здивувало.
— Ну що тут такого? — спокійно запитав я. — Ну хотіла поцілувати, ну, можливо, вона лесбіянка. Коли у неї останній чоловік був, ти не знаєш?
— Рік тому.
— Ну, можливо, тобі здалося.
— Але не здалося!
— Значить, так і є. Моя мати хотіла тебе поцілувати. Це ж не кінець світу…
— А з тим влаштувала істерику.
— Це у її характері, - все з тим самим спокоєм у голосі сказав я.
— Але ж я не помічала ніколи…
— Ну, вона така. Я її краще знаю. Все можливо. Зараз вона приймає амітриптилін. Я, звичайно, був здивований, але у її віці це нормально.
— А що це таке… мариптотрипо…
— Амітриптилін — це такий вид антидепресантів, хоча їх виписують як сильне заспокійливе…
— Ти так байдуже про все говориш. Це ж твоя мати!
— Мене зараз хвилює інше…
Здається, я домив останню чашку, та й з кімнати почувся голос Боба, який виявляв занепокоєння нашим зникненням.
— Ей, ви не заснули?
Ми не заснули.
— То що ж тебе зараз хвилює? — запитала Варя, коли ми йшли у кімнату.
Мені хотілося бути чесним.
— Я хотів би бути чесним.
— Ну?
— Ти.
— Не зрозуміла.
— Ти мене хвилюєш.
Ми зайшли у кімнату, і наша розмова перервалася.
Нестерпно хотілося спати.
Цілий тиждень я мовчав і не відповідав на дзвінки Боба. Я повністю загруз у роботі, але віднайти у цій соковитій трясовині бажаного порятунку не міг. Дарма я сказав Варі, що вона мене хвилює, дарма відкрив карти, наперед знаючи, що виграю… Треба було вичекати, дати їй потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і, врешті-решт, розлізтися солодким киселем. Тоді
Приходили есемески від Боба, він запрошував мене до лісу на гриби та шашлики, запрошував з’їздити на два дні до Львова, але як би я не любив це місто, розколупувати емоції не хотілося. Я намагався тримати себе у руках, але образ Варі так і не виходив з голови. Навіщо, навіщо вона знову з’явилася в моєму житті!
На другий тиждень на мою робочу електронну адресу прийшов від неї лист, в якому досить стримано, але не надміру писалося про те, що адресу вона знайшла у журналі і що вже другий тиждень не може владнати з собою — руки її не слухаються, вона не може спокійно працювати, і було б непогано зустрітися, поговорити й розставити всі крапки над «і». Перший лист я проігнорував. Не відповів і навіть видалив його, таким чином очистивши совість — я нічого не отримував. Другий лист прийшов з відривом у три дні. Довелося відповісти. І ми, врешті-решт, зустрілися…
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.
— Все закономірно, — відповів Дюша, згадуючи двотижневий марафон, коли він безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, він здався та пустив все за течією.
«Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш», — подумав він.
Вони зустрічалися тричі, іноді, коли Дюша був завантажений роботою, двічі на тиждень в його квартирі.
Щосуботи Варя їздила у психлікарню провідувати свою колишню подружку Машу, у якої була рідкісна і швидко прогресуюча форма хвороби Альцгеймера з нальотом шизофренії. Це трапилося після того, як згорів будинок на Олегівський разом з Фрідою Яківною, якій на той час уже виповнилося дев’яносто два. Маша сама ледь не згоріла разом зі своїми полотнами, які намагалася винести з полум’я, зовсім забувши про Фріду. Згоріли і всі годинники старої, які ніхто ніколи більше не був у змозі завести…
Після цього у неї сталася сильна істерика, а за місяць повного мовчання й замкнутості в маленькій кімнатці у гуртожитку на Воскресенці Маша почала себе дивно поводити, постійно все забувала, валандалася в одному спідньому житловим масивом, а під кінець з кимось заговорила. З ким — довгий час було ледь не таємницею, яку Маша свято оберігала від сторонніх вух та очей, втім лікарі швидко здогадалися.
Варя хотіла перевезти Машу до свого будинку, вважаючи, що у неказенному середовищі їй буде краще, і Маша навіть пожила чотири місяці в затишній, спеціально влаштованій кімнатці з нейтральним кольором шпалер та видом на невеличкий сад, але на той час Варя була вже вагітна, і Боб наполіг на тому, щоб Машу перевели назад. Звичайно, вони повністю оплачували лікування та доплачували санітарам й медсестрам.