Doc 1
Шрифт:
— Зайве — це що? — не розумів я. — Секс?
— Ні, не секс, — з надзвичайним спокоєм у голосі сказала вона. — З цим все нормально.
Потім вона знову пішла до ванної. Звідти довго лунали схлипування, потім шум води, злив унітазу, знову схлипування.
«Вона п’яна, — подумав я, — вона зовсім п’яна, ще й непогано заправлена коксом».
Ліза вийшла з ванної загорнута у мій рушник.
— А я гола, — грайливо сказала вона, витираючи з очей залишки сліз.
— Я тебе вітаю, — сказав я і подумав, що зрештою цей непогано сформований організм абсолютно чужий мені і що всі її комплекси, болі, нереалізовані амбіції столичної папараці, всі її проблеми мають обходити мене десятою дорогою, і, в принципі, Ліза
— Ти відвезеш мене додому? — запитала вона.
— Відвезу. Хоча я вже сам трохи набрався…
— Не відвозь, — жалісливо глянула вона на мене.
— На таксі?
— Ні, я хочу залишитися в тебе.
Це в мої плани аж ніяк не входило, але вона була настільки п’яною й заплаканою, настільки розхристаною, беззахисною й смішною, що я просто не міг їй відмовити.
— Залишайся.
— Трахни мене! — раптом скрикнула вона.
Я ніколи не був фанатом устояних схем розвитку сексу, але такі заяви мене вибивали з рівноваги.
— Ти мене трахнеш? — капризно повторила вона.
Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, скинула з себе рушник й утикнулася невеликими загостреними грудьми у моє обличчя. Пахло від неї мною, і це неабияк збуджувало.
— Ти користувалася моїм гелем для душу?
— Мені захотілося пахнути тобою.
— Мною? Навіщо? Ми з тобою майже не знайомі, а ти говориш такі речі.
— Дюшес, сонечко, не ускладнюй.
Я піддався обставинам і тихенько торкнувся її вологого міжніжжя.
Весь час, поки я бездушно і методично розбивав кригу наших стосунків, Ліза, хапаючись за своє рідке, фарбоване у рудий волосся, скиглила, плакала, кривилася й цілувала себе у руки. Чи мав мене хвилювати її внутрішній світ? Чи мав я враховувати її бажання? Цінувати її емоції? Жаліти її?
За якийсь час ми сиділи на кухні, допивали вино й мовчали. Я бачив, що вона хоче щось сказати, але ніяк не могла переступити якийсь не дуже високий, але однозначно широкий поріг. Знову схопилася й побігла до ванної.
— Ти можеш це робити тут, — сказав я їй.
— Да?
— Чому ні?
І вона це робила переді мною. Розсипала білу гидоту, винюхувала її, втирала у ясна, шморгала носом, потім довго й тужливо плакала, не могла знайти місця своїм рукам, а я відчув, що знову її хочу.
— Я післязавтра виходжу заміж.
— Що? — здивувався я.
— Післязавтра, ой ні, вже завтра, — глянула вона на годинник, що одиноким млинцем висів над холодильником. — Заміж, Дюшкін, заміж, — повторила Ліза.
— За Васю?
— Господи, що тобі цей Вася не дає спокою? Хочеш — познайомлю? Ні, за Льошу. Він топ-менеджер у Райффайзен Банку.
Я не знав, що відповісти, а тому просто сказав:
— Вітаю. А що, в банках бувають топ-менеджери?
— Звичайно, вони скрізь бувають. Да! — наче щось згадавши, скрикнула Ліза. — Після весілля ми поїдемо на Балі.
— Попса, — прокоментував я з роздратуванням.
— Ти просто заздриш… а якщо чесно, я вже не хочу заміж. Я хочу назад, в рідну редакцію.
І вона знову почала плакати, заламувати руки, запитала, чи залишився в мене алкоголь.
— Коньяк.
І ми з нову випили, потім знову займалися сексом, і я знову методично користався нею, і мені було байдуже на Льошу, топ-менеджера з Райффайзен Банку, байдуже, що вона, Ліза, попри всю свою доброту, настільки неадекватна, засмикана, на грані психічного зриву, її нерви такі ж понівечені, як і волосся — коротке, сухе, фарбоване. Її навіжений та вбиваючий спосіб життя за останні п’ять років зробив з неї неврастенічку з негідним імунітетом та ламкими нігтями, місто вибило з неї останнє здоров’я, і цей Льоша — можливо, її останній шанс налагодити своє життя, прийти в норму, виспатися нарешті
Спали ми на одному ліжку, під однією ковдрою. Абсолютно чужа мені людина, яка завтра виходить заміж за Льошу, спала зі мною під однією ковдрою, обіймала мене, немов свого чоловіка, спала тихо, час від часу гикаючи, була притиснута своїми невеликими білими грудьми до моєї спини, низом якої я відчував ворсисту напруженість.
Мене обіймала не Варя. Так тепло і по-справжньому вона мене ніколи не обіймала, вона ніколи не плакала при мені, принаймні, так відверто, так чесно, так боляче. У неї все було складно, але простіше, ніж, наприклад, у Лізи. Варя була художницею, і все навколо здавалося їй неживою висохлою фарбою, яка колись дихала, була податливою і так вправно лягала на полотно. Вона бачила життя у перспективі, вона була надзвичайно правильною, у неї вже була дитина, у неї були свої види на життя — гармонія, нехай без пристрасної закоханості, напевно ж, без звірячого сексу, без тижнів запою та тижнів голодного неробства. Вона жила майже за планом, часом її затягувало у стічні води бездумства, як, наприклад, два тижні, проведені зі мною, але вона завжди контролювала вимикач, такий собі тумблер рівноваги та тверезості, але от настав час, коли й мені захотілося рівноваги і спокою, тверезості й порозуміння, спланованості, я зажадав бути з нею й міг запропонувати їй таке-сяке, але спільне майбутнє. Просто секс з людиною, яка свого часу перевернула все моє життя, мене не влаштовував. Я хотів більшого. Вона — боялася.
Впевнений, що таким чином Варя не обіймала навіть свого чоловіка, і, ймовірно, вони сплять у різних кімнатах, виходять снідати, вітаються, цілують одне одного у щічку, снідають врешті-решт й розбігаються по своїх місцях: Боб прямує до майстерні гембелювати черговий стілець, а Варя до свого робочого кабінету, де візьметься виводити чорнильним олівцем казкових принців та лихих відьом.
Ну звичайно, що все відбувалося у них не так, але ці болючі відчуття спалювали мене живцем на інквізиторському вогнищі ревнощів, і мені нічого не залишалося, як ненавидіти їхнє благополуччя. А головним інквізитором був він, веселий і здоровий добряга Боб.
«Теж мені, Пій V», — подумав я, розвернувся, обійняв виснажене тіло Лізи і заснув.
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Вже п’ять років, як ніхто не говорив їй, що вона схожа на Ніколь Кідман.
За останні три роки Ніна значною мірою погладшала, з’явилося багато нових зморшок, а старі стали глибшими та помітнішими. Обличчя обвисло, і вона все більше і більше ставала схожою на антропоморфного бульдога. Звичайно, вона усвідомлювала той факт, що її ровесниці — колишні подруги або просто колеги, викладачі у школі мистецтв — були схожі на бульдогів або облізлих спанієлів ще більше, тільки-от не втішав Ніну цей факт, не радували випадкові фрази у громадському транспорті, коли до неї зверталися на «ти», а перспектива незворотності віку гнітила й вбивала будь-які бажання жити в чітко окреслених рамках молодості.
Якось Ніна зловила себе на тому, що починає ненавидіти молодість. Поки що це не підкріплювалося жодними діями, поки що вона не перетворилася на сварливу бабку, але десь усередині просто закипала від люті, коли бачила нову, вже не зрозумілу їй моду, тенденції, поведінку, що були притаманні переважно молодому поколінню. Ніна це помічала і сама ж ненавиділа себе за це.
— Я ж не така, — повторювала вона, йшла до магазину, купувала якусь одежину молодіжного зразка і, жодного разу не одягнувши її, все пристрасніше ненавиділа молодість.