Doc 1

Чех Артем

— Я піду.

— Стій.

— Я піду.

— Ти нікуди не підеш, поки не скажеш мені одну річ.

— Яку ж річ?

— Ти мене любиш?

— Не треба, Дюш, — простогнала вона. — Я стомилася…

— Ти мене любиш чи ні?

— Дюш, я тебе благаю.

— Тоді вали, давай. Чуєш, вали! Сподіваюсь, що безглуздих збігів більше не буде. І тобі від того не буде аж так страшно. Вали давай!

І вона пішла.

Спочатку довго й тужливо збиралася, ніяк не могла знайти одну зі своїх шкарпеток — сині, у білу смужку шкарпетки, вони для Дюші завжди здавалися такими зворушливими — хвилини три мучилася з парасолем, який ніяк не влазив до сумки, намагалася відірвати недоречну нитку на пальто… Але він нічого не сказав, не зупинив, хоч як подумки

вона цього не хотіла, і залишатися в цій квартирі вона вже права не мала. А він мовчки сидів обличчям до стіни й чекав, поки вона залишиться. Вибачитися він не міг — права не мав. Так і не обернувся. Лише в останню мить, коли Варя виходила з квартири, глянув у темінь коридору — на одну соту миті побачив її мокрі розчервонілі очі й сухе розтріпане волосся, в аромат якого ще десять хвилин тому він з шаленою пристрастю внюхувався.

«Щоб запам’ятати», — подумав він.

У вікно зазирало яскраве і неприємне сонце. Дюша завжди цінував осінь — єдина пора року, коли він міг дозволити собі тверезо мислити й тримати у порядку й консонансі свої думки. Ця ж осінь утримувала не тільки його думки, але й всі навколишні речі, які так чи інакше були дотичними до його світу, у безладі, а кожний новий Дюшин крок супроводжувався втратою рівноваги та самоконтролю. Це яскраве жовтневе сонце вибивало з-під ніг останню табуретку його надії. Ця жовта й настирлива пика ніяким чином не була пов’язана з тою осінню, яку можна обожнювати, — обожнювати можна низькі хмари, мряку, елегійних перехожих, безнадійно закоханих у безвідрадне й красиве життя самітників, що сидять у сирих та скучних скверах, але сонце — воно гнітить, воно розігріває мозок, засліплює (влітку так не засліплює) очі, зводить з розуму, вибиває з-під ніг останню та, в принципі, єдину табуретку…

— Я піду, — повторив він уголос. — Я піду.

Потім, витираючи сльози, — господи, здоровий мужик, а все туди ж, — сів за стіл, відкрив ноутбук й почав писати.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Я думав, це буде роман. Але на третій сторінці довелося округлити розвиток. Вийшов непоганий матеріал для авторської колонки. Шкода, що я ніколи не писав есе, певно, ніколи не напишу і роман. Але нестерпно хотілося виписати історію життя. Свого нецікавого, сповненого безглуздих, але властивих людині звичайній роздумів. Цей роман мав би викликати лише нудьгу, він мав би читатися довго й нецікаво, його мали б викладати в університетах як зразок трупної накокаїненої літератури, де гостросюжетні віражі, хитросплетіння долі, високі зльоти й різкі падіння персонажів були б замінені на паралітичні розжовування банальних істин та бездіяльність одного персонажа, чия обломовщина та маніловщина досягла б небачених висот, — це мала б бути література майбутнього: сіра пляма від оцту на засмальцьованому фартуху домогосподарки.

У повітрі не вистачало вогкості. Я це відчував постійно. Сухе листя, золота осінь, вельветові піджачки та сонцезахисні окуляри — ні-ні-ні, ні в якому разі, але зробити бодай що-небудь було не в моїх силах. І це після такого приємного дощового вересня…

Вулицями міста ходили надміру вульгарні жінки, урбанізація зростала за рахунок зменшення сільського населення, вулиці кишіли безробітними, їхні вовчі отупілі обличчя від надлишку ненависті до столичних мешканців викликали гірке та неприємне співчуття. Безрадісна картина сонячної осені знищувала в мені останні краплини терпимості та поблажливості. Жебручі звірі, що наводнили канали міста, — їх хотілося зігнати до клітки й відправити довгими ешелонами назад, у стійла та хліви. Кожен має знати своє місце. Мій столичний фашизм зростав з небаченою силою. Я вдивлявся у візерунки хаотично розкиданих вікон будинку навпроти. За кожним вікном — доля, і від того робилося нудно. Моя доля — лише одна з багатьох мільйонів, моя доля — живого, ситого, сліпого кролика. Моя доля — така ж нецікава, як будинок навпроти, як залиті сліпучим сонцем

асфальт та бетон.

Я поліз до холодильника, знайшов почату пляшку коньяку. З кожним ковтком її кроки ставали все тихішими і тихішими, з кожним ковтком — неприємним, обпікаючим, що зводить вилиці та язик, — вона йшла все далі й далі. Але післязвуччя лишалося. Звичайно, вже давно не чутно її кроків, її важкого дихання, схлипів, звуків сліз, що розбиваються об асфальт, але я однаково чув її. Дихання. «Я піду». Сльози… Господи, яка сентиментальна нісенітниця, як бездарно проживається життя. Як же нудно.

Я намагався взяти себе в руки.

«Я крига, — повторював сам собі, - я великий айсберг, я крижаний кубик, мій розум холодний, мій розум світлий…»

«Я піду».

Три дні я був поглинутий роботою. Цілий день я просиджував у редакції, виписував останню жменю здорового глузду, навіть посміхався, тим самим підтримуючи ідіотське почуття гумору одного нашого позаштатника, що прийшов за гонораром.

Увечері намагався зайняти себе бодай чимось, але нічого, крім тужливих думок, не зачіпало мій мозок. Ані читати, ані писати не вдавалося. Вечірні поривчасті вітри видували весь скепсис та цинізм, що нашаровувались за цілий день, немов дорожня пилюка, на оголені почуття. Ні, я не відчував самотності або болю, або ломку за Варею, мені було просто прикро, мені було неприємно від того, що ми розійшлися саме таким чином, розійшлися, так нічого і не отримавши одне від одного, так і не знайшовши спільних точок перетину в нашій системі координат. Розійшлися, немов дворняги з сусідніх районів, що розходяться після випадкової злучки.

На четвертий день, висидівши півдня у редакції й здавши нарешті матеріал, який очевидно був нецікавим не тільки мені, я зажадав розвіяти обстановку, впустити у своє життя щось нове — добре забуте старе. Я зателефонував одній журналістці з конкуруючого видання. Рік тому ми зустрілися на одній прес-конференції відомого музичного колективу з Росії. Після двох невдалих сексів доля розвела нас у різні полюси. Вона була істеричкою, я надто міцно сидів у собі. Потім, звичайно, ми кілька разів випадково зустрічалися: на допрем’єрних показах художніх фільмів, знову ж таки на прес-конференціях, у метро, але більше нічого — від таких жінок я швидко втомлювався — за ними треба доглядати, їхні істерики треба пропускати крізь себе, при тому залишатися спокійним та невразливим, неначе вічність.

Нещодавно вона мені телефонувала, жалілася, що їй самотньо, холодно і що її врятує хіба сонце моєї появи.

Істеричка, одним словом.

— Привіт, Ліля, — проговорив я радісно у слухавку.

— Це хто? — без ентузіазму запитала Ліля. Здається, її звали так.

— Це твоє сонце, — коли це я став жартувати як останній кретин?

— Яке ще сонце?

— Ліля, це Дюшес.

— Я не Ліля, я Ліза. Привіт, Дюшес.

Мені стало незручно. Терпіти не міг плутати чиїсь імена.

— Що ти хочеш?

— Зустрітися з прекрасною журналісткою, — сказав я підлещуючись.

— У мене є хлопець, — відказала вона, певно очікуючи моєї наполегливості.

— У мене теж.

— Теж хлопець?

— Ні. Хоча яка різниця. То ми зустрінемося?

Далі я почув якесь шарудіння, мабуть-таки папером, якесь бубоніння, скрегіт.

— Ти хочеш трахатися, Дюшес?

— А ти?

— А ти єврей?

— А ти?

— О шостій я до тебе заїду, — сказала вона і поклала слухавку.

Мені здалося, що дихала вона виключно кокаїном.

Прийшла вона ближче до восьмої. Ліза була дуже збудженою, безперервно щось розповідала про своїх знайомих, великими порціями вливала у себе вино, уминала бутерброди, тричі бігала в туалет, кудись телефонувала, проклинала якогось стиліста Васю.

— Вася… це твій хлопець?

— Ні, Васінька голубий. Мій стиліст. Та й не тільки мій…

Більше нічого я не питав, хіба здивувався, що наші журналісти вже так добре заробляють, що винаймають голубих вась. Після другої пляшки Ліза почала плакати, благати мене, щоб я нічого зайвого не робив.