Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
— Я думаю, цього для початку вистачить, — Ліводверник вклонився старійшині долини, подумки радіючи, що майже виграв у цій суперечці. Поки інші старійшини висловлювали свої думки, що мало чим відрізнялися від сказаного досі, Вересковий задумався над тим, що нічого не сказав зборам про Туманника. Врешті, вирішивши, що не має права приховувати таке від загалу, він знову виступив наперед.
— Ще повинен сказати, що у Півмісяцевому озері живе тепер дивний величезний звір. Я його бачив, хоч і в тумані. Звір не завдав мені шкоди, але все-таки, мабуть, туди не варто поки що ходити.
…Старійшини ухвалили запровадити книги для кожного виду ремесел, для небесознавства, для опису живих
На тому раду завершили. До зали зайшли молоді доріжанки, розносячи гарячий трав’яний чай. Старійшини збирались окремими купками, щоб іще підсумувати усе сказане.
Лез Горолом підійшов до Верескового й мовчки потиснув йому руку.
Лісові сутінки неохоче випускали із себе істоту, кожен крок якої супроводжувався дивними звуками. Птаство й коники-стрибунці припинили свої співи, лиш вітер шелестів у кронах лип і дубів. Стук металу об бруківку Дороги звучав тепер чисто й дзвінко.
Чисторос вирішив, що зараз побачить ще якусь потвору, й зіщулившись у траві, чекав, поки вона вийде на світло.
Ось розсунулись ліщинові гілки, що застували Дорогу, й на узлісся вийшов кінь. Таких великих ні Болітник, ні Рибохвостик ніколи раніше не бачили. Він був принаймні на голову вищий за всіх коней долини й набагато масивніший. На його спині у шкіряному гнізді сиділа інша істота, закута у металевий панцир й зодягнена в одяг зі шкур. Якби не дивний наряд, цю істоту можна було б прийняти за надзвичайно високого й міцного доріжанина. А так вершник був схожим на обтягнуту залізом ящірку.
Кінь ступав повільно й важко, понуривши голову. З кущів, де ховалися доріжани, було добре видно його заллятий запеченою кров’ю бік і глибокі подряпини на шиї. Вершник майже лежав на коні, обхопивши руками його шию й звісивши ноги.
Досі Болітник і не уявляв, що на конях можна їздити верхи. У долині верхи їздили хіба що малі діти, та й то на свинях. До гнізда на спині коня приторочені дивні предмети, які відразу нагадали Чисторосові могилу велета, яку відкопав Цвірко Травник. Та й сам вершник міг бути схожим на велета, похованого в тій древній могилі. Рани коня наводили на думку про лісових демонів, які часто згадувалися в казках і деяких родових книгах. Хто б іще міг напасти на таких грізних супротивників, як не містичні жителі лісової гущавини?
Хоча і кінь, і його наїзник були ледь живі від утоми, Чисторос і Рибохвостик застукотіли зубами від переляку. Метал, темні барви обладунків вершника й чорна, як сажа, масть коня лякали й моторошним холодом стискали серця доріжан.
Коли дивна пара порівнялася з кущами, де ховалися діти, вершник захрипів, його пальці розтиснулися, відпускаючи гриву і шкіряний пасок-поводок. Чужинець раптом перехилився з гнізда й упав на Дорогу. Кінь чорною хмарою зупинився над ним, втягуючи повітря м’ясистими сірими ніздрями. Аж тепер доріжани збагнули, що вершник був не тільки втомленим, а й важко пораненим.
Чисторос нарешті відпустив руку Рибохвостика й підвівся на повен зріст. Він розумів, що зобов’язаний допомогти цьому нещасному чужинцеві, ким би той не був. Моряна засмикала його за сорочку:
— Ти куди? Це ж, напевно, демон!
— Ми ж його не залишимо лежати на дорозі?! — і малодоріжник пішов до пораненого. Дівчина мовчки рушила за ним.
Чужинець лежав навзнак на спині. Від падіння густа металева сітка, що досі прикривала його обличчя, відкинулась і доріжани побачили
Зрозуміло одне — цей велетень не міг бути з Долини Єдиної Дороги, а приїхав з якогось іншого краю. Щоб він міг хоч щось розповісти про свою батьківщину і про Заземелля, його слід привести до тями й відвести до Подорожнього, де місцеві травники зможуть залікувати його рани й поставити на ноги.
Кінь став на коліно й виставив одну ногу вбік, ніби запрошуючи сідати на себе.
— Допоможи, ми повинні затягти цього чоловіка коневі на спину, — Чисторос почав піднімати чужинця, проте це виявилось справою нелегкою: сам лише панцир вершника важив, мабуть, як сам Болітник. Разом із Рибохвостиком, яка врешті наважилась торкнутися до невідомого лісового мандрівника, вони ледве витягнули вершника на коня. Віддихавшись, хлопець узяв коня за поводок, і всі троє рушили до Подорожнього.
— Ось тобі й ліс! — прошепотіла Рибохвостик, досі ловлячи дрижаки від страху.
16
Пройшло кілька днів після ярмарку в Подорожньому.
Чужинця перевезли у Велике Доріжнє, де його лікувала травничка Арніка, найвідоміша знахарка долини. Поранений так і не приходив до тями. Його чоло пашіло вогнем, а по тілу текли ріки холодного поту. Коли з нього стягнули металеві лати, виявилося, що він нічим не відрізняється від доріжан. Тільки-от чужинець був на три долоні вищий за місцевих жителів і вражав широчезними плечима й чітко окресленими м’язами. У нього було кілька дрібних ран на передпліччях, стегнах, ногах і глибока рана під лівою ключицею. Усім, хто її бачив, вона здавалася жахливою дірою, з якою неможливо вижити. Крім того, незважаючи на міцну статуру, поранений виглядав надзвичайно виснаженим. Очевидно, він довго мандрував без їжі.
Поява вершника вразила уяву долинян. Усі тільки й говорили про нього. Не дивно, адже його присутність означала існування інших заселених країв. Щоправда, дехто стверджував, що він походить від тих доріжан, які колись зникли в лісі, проте їм ніхто не вірив. Поширилось припущення, що вершник — виходець із райських земель Небесного Бога, хоч він зовсім не був схожим на осяйного світлоносного посланця небес. Багатьох вразила могутня статура прибульця. Всі чудово розуміли, що якби його народ мав якісь ворожі наміри щодо доріжан, то жителям долини було б непереливки.
Бабуся Арніка використовувала все своє вміння. Мабуть, саме завдяки їй поранений досі жив і навіть виглядав трохи краще, ніж кілька днів тому. Його рани, обкладені мазями з гірських лишайників, перестали гноїтися, та лихоманка не відступала.
Арніка Травник жила сама, бо замолоду весь свій час присвячувала травам і не звертала уваги на чоловіків. Боячись залишитися наодинці зі здорованем, коли той отямиться, вона просила доріжан приходити посидіти з нею. Від охочих не було відбою — усім хотілося хоч трохи побути коло незвичного чоловіка. Крім того, Велике Доріжнє розташоване майже посередині долини, тож до Арнічиної хатки сходилися гості з усіх поселень. Особливо часто приходив старий Ліводверник Вересковий із Чисторосом Болітником та Рибохвостик Моряна з братами.