Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
— Я їх не міняю. Це дуже рідкісний корал.
Чисторос звів догори брови, почувши слово “корал”. Колись він, може, й чув про щось подібне, але зовсім не пам’ятав, що це слово означає. Моряна відразу вловила його вагання.
— Ти ніколи не бачив коралів?
— Бачив! — відповів Болітник. — Але не звертав на них уваги.
І тут Рибохвостику прийшла до голови авантюрна ідея. Їй захотілося хоч раз у житті побачити ліс.
— А ліси звідси далеко?
— Ні. Якщо йти по Дорозі на південь, то менше ніж за годину потрапимо в ліс.
— Я готова
Кілька хвилин Болітник вагався, але спокуса заволодіти такою рідкісною, а отже цінною в очах дівчат, прикрасою врешті-решт перемогла.
Рибохвостик відпросилася в мами на прогулянку, пообіцявши швидко повернутись, і вони з Чисторосом рушили по Єдиній Дорозі в напрямку лісів.
Незабаром селище і ярмарковий гам залишились позаду, й доріжани занурились у шелест трав, жайворонкові переливи у височині та шурхіт підошов об бруківку. Деякий час вони йшли мовчки, але врешті Болітник не витримав:
— А як ви живете без Дороги?
— Ми живемо з нею. Просто вона трохи далі від нас, ніж від вас. А як ти думаєш, щось за лісом є?
— Може, кінець світу, може, далі ліс, а може… — Чисторос задумався, чи є тут ще якісь варіанти, а Рибохвостик закінчила замість нього:
— А може ще одна долина!?
Горизонт ховався за волохатими кущами, купами пижма й лопухів, і дівчина ніяк не могла зазирнути за нього, щоб побачити суцільну стіну з дерев, які ростуть не поодинці, а заливають землю, як хвилі її рідного моря.
— А що це за м’ясо, яке ваші рибалки продавали сьогодні? Щось завеликі шматки як на рибу, й не схоже на м’ясо домашньої худоби, — зацікавився Болітник.
— Це м’ясо риби, але незвичайної. Це риба-чудовисько. Вчора Суспенька Риболап схопився з нею в морі й переміг, вбивши сокирою, — відповіла дівчина, горда за доріжан свого поселення. — Вона була довга, як будинок!
— Навіщо він її вбивав? Хіба така велика істота не заслуговувала на життя?
— А якщо ця риба була розумна? Така сама, як ми з тобою!
— В такому випадку хтось може бути зверху і на нас!.. — Чисторос незряче дивився кудись у далину, а в його мозку спалахували смарагдові насмішкуваті очиці гірських зміїв. — І я їх бачив! І це були справжні чудовиська!
— Ти про кого? — Рибохвостику здалося, що прохолодний степовий вітер залетів їй під одяг і холодною рукою пройшовся по спині.
— Про зміїв, які зробили обвал у Верхньому Доріжньому. На відміну від твоєї риби, цих потвор неможливо перемогти. Принаймні я не знаю, як це можна
— Але ти вважаєш, що вони заслуговують смерті, хоча й розумні?
— Так, мабуть, твоя правда. Розумніші вбивають дурніших, сильніші — слабших, більші — менших, і це природно. Та візьми до уваги, що доріжани — не просто тварини, ми — понад всіма звірами й рослинами. Сам Небесний Бог дав їх нам на поживу.
— Можливо, змії так само думають і про себе. Принаймні інколи менша істота має право вбити більшу, якщо цьому є виправдання. А кращого виправдання, як намагання вижити, годі шукати, — Рибохвостик відвела погляд від свого супутника й на мить зупинилася. За кількасот метрів від них здіймався темно-зеленою хвилею ліс! Вперше вона побачила таку кількість дерев, що між ними навіть не видно просвітку, і за першим рядом виструнчився наступний, і ще один, і так — до безконечності! Дерев так багато, що під їхніми кронами стоять сутінки. Гілки ловлять темряву в свої тенета й не випускають її навіть серед білого дня! І вся ця громада підкралася до Рибохвостика непомітно, ніби раптово вигулькнувши на її шляху, незважаючи на те, що дівчина постійно вдивлялась у горизонт.
Дорога занурювалася в тінь перших розлогих лісових велетів і зникала в ній. Над нею з криками полетіло кілька птахів.
Бездоріжанка зупинилася перед узліссям і завмерла, насолоджуючись невідомими їй ароматами, звуками, барвами. Щось зашелестіло в траві праворуч від неї. Моряна обернулась на звук і здивовано вигукнула. Маленька козуля, що досі спокійно поскубувала травичку, перелякалася цього вигуку й дременула в хащі.
— Що це було? Схоже на козу! — дівчина не могла приховати свого здивування, швидко-швидко дихаючи й заливаючись рум’янцем.
— Так це ж козуля! Вони часто виходять з лісу пастися на луки. Деякі бродять і повз наші оселі, інколи забираючись на городи. Скільки ж ти ще не бачила, хоч і така доросла! — хлопець усміхнувся, що дуже не сподобалось його супутниці.
— А ти бачив, як краби тікають у хвилі? А як морські помідори повзуть за відпливом? А живе срібло косяків хамсулі бачив? А морських павуків, яких разом із водоростями виносять на берег шторми?..
— Кожен ще щось не встиг побачити, — погодився хлопець. — Для того ми й живемо, щоб дізнаватися більше, а потім передавати цей досвід нащадкам.
Хоч деякі риси характеру Чистороса не подобались Моряній, та з ним було цікаво поговорити, й він справді багато знав. Головне, що він знав ліс і його жителів. Щонайменше, це знайомство піде їй на користь. Рибохвостик глянула на сонце — пора повертатися. На перший раз вражень достатньо. Вона неодмінно повернеться в ліс і пробуде під його живим покривом не одну годину. І добре, якщо тим іншим разом поряд буде цей хлопець.
Ще кілька птахів розсікли повітря над дорогою, вилетівши зовсім близько від узлісся. На Дорозі залунали дивні звуки. Спочатку Чисторос і Рибохвостик вирішили, що це почала гудіти бруківка, але звуки незабаром вирізнились в окремі лункі удари, ніби хтось ритмічно стукав металом по каменю.