Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
— Допомогти?!
— Звісно! Якщо ця істота помре тут, то отруїть і болото, і озеро, і річку, а може й море, — Вересковий повільно побрів уздовж очерету. Хлопець рушив за ним.
Кілька хвилин обоє йшли по мулистому дну, намагаючись розгледіти хоч щось попереду. Біла пара ворушилась над водою, яка з кожним кроком ставала теплішою. У повітрі відчувався нудотний запах болотного газу й сірки.
— Тут недалеко є гаряче джерело. Воно постійно парує, тому тут і тримається такий сильний туман, — прошепотів Ліводверник.
— Ви мені ніколи про це не говорили.
— А ви, молодь,
Старий почав підніматися по твердому стовбуру вгору.
— Ми майже прийшли, тільки я трохи збився зі шляху, — сказав він.
Стовбур сіро-зеленим острівцем виступав з води, довгий і широкий. Незабаром обоє зупинилися на його середині.
— Я щось переплутав, — пробурмотів Вересковий. — Тут мало бути не затоплене дерево, а купа грязюки.
Туман вихором закрутився навколо. По воді побігла хвиля, перекотилася через дерево і вдарила доріжан по литках. Вони втримались на ногах, лише схопившись один за одного. Стовбур під ними затремтів і почав повільно занурюватись у воду.
— Діду, дивіться! — Болітник показав на сіру громаду, що піднімалася з води недалеко від них. — Ось він! Це… — договорити Чисторос не зміг, від переляку забувши всі слова, які знав досі.
— Може й не треба було йти сюди, — прошепотів Вересковий.
Раптом білясті кучері навколо розчахнулися, й від темної тіні в тумані до них щось потягнулося. Ось воно зупинилося за метр від доріжан, і ті, закам’янівши, втупились у дві темно-зелені зіниці. Морда істоти з туманного озера була розміром із Болітникову хатинку. Величезні очі з німою цікавістю розглядали двох карликів. Видовжена голова сиділа на товстій шиї — мабуть, дуже довгій, бо ховалася разом із тулубом у тумані. Межи очима, на широкому лобі, тягнувся, переплітаючись поміж чорних щитків, тонкий візерунок з дрібних золотистих цяток. Щойно погляди Верескового й Болітника почали мимоволі заглиблюватися в переплетені лінії візерунку, як затоплений стовбур вирвався кільцями з води, обхопив хлопця й діда і поніс їх кудись угору — принаймні, так доріжанам здалося. Туман холодною хвилею гладив обличчя, чіплявся віхтями за складки мокрої одежі й ураз зник, поступившись місцем вербовому гілляччю. Кільця теж зникли. Чисторос із Ліводверником впали в густий мох і пухнасті віяла болотного ситнику. Вони лежали не рухаючись, накривши голову руками й чекаючи, що зараз їх настигне той, хто викинув з озера, а потім одночасно зірвалися на ноги й побігли. Мох і трави пом’якшили падіння, обоє нічого собі не пошкодили, але були настільки перелякані, що навіть не усвідомлювали цього. Не розбираючи дороги, вони пробігли повз Вільхову Косу й, натрапивши на путівець, кинулись по ньому геть від лиховісного озера, туману і того, що в ньому ховалося.
Вересковий, попри свої роки, перегнав Болітника й зупинився віддихатись аж на Верескових Пустощах. Обернулися — нікого не видно. Далі бігти вже не мали сили, але стояти на місці теж не могли, тому підтюпцем рушили додому, важко дихаючи й раз по раз озираючись. Так дійшли до Малого Доріжнього й присіли
— Це був не стовбур, а його хвіст, — сказав нарешті Вересковий. — Іди переодягнися. Після обіду підемо в дім Історії. Дорогою й поговоримо про Туманника, бо зараз від страху думати я не можу. І нікому ні слова.
8
Дома у Болітників чоловіки й діти сиділи за обіднім столом. Зілена й Медовина порались біля печі, подаючи на стіл паруючі страви. Гоп і Блискітка ложками ганяли поміж горнятками квасолинку. Лез і Хвиль про щось стиха перемовлялись. Побачивши Чистороса, запиленого й замученого, батько встав і гримнув кулаком по столу.
— Малий неслуху, де ти був?! Чому змушуєш нас переживати за себе? — Хвиль говорив дуже грізно, що траплялося з ним украй рідко. Чисторос знічено відповів:
— Я гуляв з Ліводверником. Раніше ви так не хвилювались…
— Це було раніше… — Хвиль сів. Відповідь заспокоїла його, бо старійшину в поселені поважали всі, вважаючи мудрим і зваженим доріжанином. Якщо хлопець із ним, то хвилюватися за нього справді не варто. Проте потрібно за таку прогулянку хоча б показово насварити на сина. — Тепер завжди кажи, куди йдеш і коли повернешся.
Малий Болітник шморгнув носом:
— Сьогодні по обіді Ліводверник просив піти з ним у дім Історії. Я буду там допомагати йому з книгами.
— Ти диви, — усміхнувся Лез, — та з таким завзяттям він скоро стане старійшиною вашого поселення.
— До заходу сонця ти повинен бути вдома. Темрява — не наш світ, — почав повчати сина Хвиль, але тут жінки поставили на стіл великий баняк бурякової зупи, приправленої свіжою зеленню й золотистими шкварками з сала степових ховрашків. Розмови припинилися, всі похапали ложки й завмерли перед черпаком, як перед дивом, бо страви доріжанських жінок і були справжніми дивами.
9
Після обіду Чисторос помчав до обійстя Ліводверника, який уже чекав на нього, стоячи у воротах. Без розмов дійшли до Дороги й рушили по її кремовій бруківці на північ, до Надорожнього.
— Як ви думаєте, Дорога справді впирається на півночі в трясовини? — Болітник махнув рукою на хмаристу смужку над горизонтом.
— Не знаю, напевне. Дорогу повинно щось перекривати і на півночі, й на півдні, інакше наш народ не жив би тільки в цій долині.
— Може Туманник прийшов із цих трясовин?
— Може. Цей велет дуже дивний. Він міг убити нас, як мурах, але натомість обгорнув своїм хвостом і відкинув на мох так, що ми з тобою навіть не подряпались. І це при тому, що ми порушили спокій цієї істоти, приперлися в її укриття.
— Укриття? — Хлопець здивовано хмикнув. — Невже така могутня тварюка може когось боятися?
— Я встиг помітити глибокі подряпини на його шиї. Отже, є хтось такий же великий, як і він сам.
— Напевно, Туманник — родич гірських зміїв!
— Не думаю. Він уже щонайменше два дні живе в озері й нікому не заподіяв лиха.