Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
Про все це йшлося у Вересковій книзі. А Верескові були однією з найдревніших родин долини. Їхня книга мала аж 746 сторінок (сторінка за рік). В іншому рукописі — Травничій книзі — записано, що Дорогу збудували перші доріжани, які прийшли сюди з Райської Землі. Вони вимостили її аж до межі суцільних трясовин на півночі, а потім повернулися й оселилися в цій долині. Потрапити на першоземлю ніхто з них уже не зміг, бо лісові й гірські демони перекрили шлях злими місцями. Тому-то рівнинні мешканці й не шукали нічого за межами свого краю. Зрештою, кращого місця для них і не було. Про все це розповідав Ліводверник і Травник Густобрів — війт усієї Дорожньої Долини, нащадок дуже й дуже древнього роду, книга якого налічувала 816 сторінок. Кожна їхня сторінка була поділена синіми лініями на 16 частин, що відповідало 16-ти місяцям року. Так за кількістю сторінок у книзі
Тому обіцянка Ліводверника разом перечитати родові книги в домі Історії дуже втішила Болітника. Він аж підстрибував від щастя, зовсім забувши про бур’ян між кам’яними плитами бруківки.
Усього в Долині жило вісімнадцять родин. Нові родини утворювалися дуже рідко, тільки за рішенням Мудрої Ради на чолі з війтом. Що давнішим був рід доріжанина, то більше поважали його співвітчизники. Книга Болітників була тонкою — всього 159 сторінок, та й починалася доволі безславно, хоча й надзвичайно романтично: хлопець із родини Сизокрилів покохав дівчину-Травничку. Обидва клани були проти їхнього одруження, але молода пара все ж побралася, за що родичі відмовилися від них. Тоді війт долини разом із радою присудили їм нову книгу й дали право вибрати прізвище для родини — так на світ з’явилися Болітники.
По Дорозі Чисторос швидко дійшов до стежки на Міждоріжнє й повернув на неї. Хоча Дорога в долині одна, вона чомусь на декілька кілометрів роздвоюється якраз посередині населеного краю, й на цьому просторі, оперезаному зі всіх сторін бруківчастим шляхом, стоїть Міждоріжнє. Про це теж є запис. Стара Горпа говорила, що в їхній історії написано: коли перша доріжанка і перший доріжанин клали Дорогу через рівнину, то не поділили один великий камінь (він і зараз лежить на південному роздоріжжі), якого приніс їм лісовий демон, і тому посварилися. Вона, а звали її Перводзвінка, почала мостити свою дорогу наліво, а її чоловік Яснозір — направо. Та через деякий час вони скучили один за одним і повернули дороги назустріч, щоб знову з’єднати їх воєдино. Відтепер вони брали тільки ту бруківку, яку приносив їм небесний Бог. А камінь, підкладений демоном, почали називати Зеленоглипом, бо він єдиний на всій Дорозі має не кремово-рожевий, а зеленуватий відтінок, і відрізняється від іншої бруківки великими розмірами й шестикутною формою.
Міждоріжнє вважалося невеликим поселенням, хоча будинків у ньому вдвічі більше, ніж у Малому Доріжньому. Багато хто волів би жити саме тут. Цей край був благословенним — Дорога оббігала його з обох боків і робила затишним і багатим. Місцеві доріжани завжди збирали рясні врожаї, їхня худоба рідко хворіла й гарно плодилась. Жителі Міждоріжнього майже не ходили в ліси на заготівлю ягід і грибів, рідко полювали й рибалили — їм цілком вистачало дарів власної землі. А коли комусь із них хотілося лісових чи морських ласощів, їх завжди можна було виміняти на базарі. Життя тут було самодостатнім і навіть дещо відмежованим від життя інших поселень. Це не означало якоїсь зневаги до інших жителів рівнини — просто рідко коли міждоріжнянська родина поповнювалась зятем чи невісткою з інших країв.
Ось стежечка перевалила через невеликий горбок, і у видолинку відкрилося акуратне поселення, від якого рівними променями розбігалися різнобарвні латки довжелезних городів. Великі красиві будинки оточували вигнуту півмісяцем площу із селищним деревом. Це був старезний міцний дуб — удвічі товстіший від малодоріжнянського дуба й на кілька метрів вищий від нього. З-поміж будівель вирізнялася струнка Вежа Всіх Вітрів. Вона гордовито підносила свій червоний черепичний дах над верхніми гілками міждоріжнянського дуба, тож коли Чисторос підійшов до вежі впритул і глянув на її шпиль, йому відразу запаморочилося в голові. Таку високу й міцну споруду могла збудувати тільки дружна і багата громада. От у Малому Доріжньому взагалі немає громадських будівель, навіть маленького Небесного храму ніхто не збудував. Болітник знав, що з цієї вежі вістун погоди щодня слідкує за хмарами, за вітром, за туманами, все записує і може навіть передбачити, яка
За вежею стежка розпліталася на три вітки: одна вела до гостинного дому “Межи-в-між”, де жили доріжани, які приїжджали в Міждоріжнє у якихось справах; дві інші оббігали селищну площу по периметру й знову зливалися, перш ніж чкурнути лугами до великої Дороги.
Усі будинки в Міждоріжньому наче хто вимив і причесав. Доріжки на подвір’ях акуратно підметені й посипані свіжим гравієм; букові стовпи, що тримають дах над помостом для святкових танців, обвиті гірляндами з морських мушель, сухих квітів, плодових коробочок і плауну. А над усіма дахами і земляними насипами на господарських будівлях височів Небесний храм, підносячись догори тонкими білими колонами. Болітник знав, що одну із цих колон витесав дядько Горолом, до якого він зараз простував. Про дядькову роботу читали у подяці будівничим у день відкриття храму рік тому. Споруда вражала не так своїми розмірами, як вишуканою простотою. Вона складалася з напівкруглої стіни зі світлого базальту, що захиляла центральний вівтар від рівнинних вітрів, та анфілади білих мармурових колон. На цих опорах трималася тонка площадка, зшита з окремих каменів-сонцевісників. При сході сонця вони завжди переливалися золотистими сонячними зайчиками. Жодні прикраси, коштовності чи ліпнина не вносили дискомфорту в цю кам’яну гармонію. Дім Небесного бога різко відрізнявся своїм стилем від інших будівель Міждоріжнього, й спочатку не вірилося, що він є творінням місцевих жителів.
За кілька хвилин Болітник знову вийшов на трав’яні простори, й невдовзі стежка вивела його до лівого рукава Дороги.
Навколо Дороги вузькою смугою тягнулися рідкі невисокі кущі терну, сливи, глоду й шипшини. Поміж ними іноді спалахували свічками золотолисті туї. Хвойні дерева рідко заходили на рівнину, зате в горах і подекуди в лісах вони повністю захоплювали владу й веселили душу пухнастими різнотонними гілочками навіть посеред зимових місяців. Болітник подумав, що добре було б посадити дві золоті туї біля своїх воріт. Можливо, завтра він викопає в долині Верхнього Доріжнього два саджанці й принесе їх додому.
Якщо добре придивитися, то навіть зараз, у передвечірніх сутінках, можна побачити на горизонті ламану квадратиками лінію — це Дорожнє, єдине, хоч і невеличке містечко в долині, якщо можна назвати містечком поселення з сімома вулицями. За легендами, Першодзвінка і Яснозір, вирішивши залишитись у долині, оселилися саме тут. Один чоловік із родини Травників навіть стверджує, що їхній будиночок якраз і слугував житлом для першодоріжан. Щоправда, від тих далеких часів залишився лише фундамент і зовнішні стіни, все інше поступово оновилося. Можливо, це було правдою, хоч навряд чи простояла б звичайна кам’яна хатка дві чи й більше тисячі років?.. Принаймні з теперішнім її господарем ніхто з цього приводу не сперечається — навіщо зазіхати на таку прекрасну підставу для гордості?.. Усім просто хочеться вірити в цю історію, адже так приємно торкнутися думками сивої давнини.
Вітер чорно-білими крилами перекинувся з куща на кущ і заскреготав сорочими голосами. Думки Болітника кинулися врозтіч, і він зупинився, втягнувши голову в плечі. Побачивши, що це всього лиш пташина зграйка, хлопець полегшено зітхнув і попростував далі. Це через Істоту З Туману він став таким лякливим — раніше жодна звірина не могла застати його зненацька, не кажучи вже про те, щоб налякати.
Через десять хвилин сіра лінія на горизонті розпалася на окремі квадратики, один з яких високо підносився над іншими.
Може й справді перша доріжанська сім’я колись оселилася саме там? Чому б тоді Дорожнє перетворилося на містечко? Мабуть, “містом” називалася оселя Небесного бога в Райських Землях, яку бачили Першодзвінка і Яснозір. Вони ж і передали зміст цього слова нащадкам, а коли Дорожнє розрослося, стало таким красивим і затишним, то мешканці почали величати його містом, хоча самі ніколи не бачили того, від чого пішла ця назва.
І перші доріжани, мабуть, оселилися біля південної розвилки Дороги, щоб постійно згадувати про свою бездумну сварку і не починати нових. Доріжанки часто чи то жартома, чи всерйоз вказують чоловікам, що своє житло перша сім’я в долині збудувала саме на Першодзвінчиному рукаві Дороги, а це означає, що Яснозір визнав правоту дружини. А з цього взагалі випливає, що жіночий рід мудріший. Але на чоловіків такі хитрі розмірковування рідко коли справляють належне враження.