Долина Єдиної Дороги

Микітчак Тарас Ігорович

Зілена присіла за тисовий стіл й почала допомагати Болітнику перебирати ягоди.

— Врожай на болотах хороший?

— Так. Усе аж червоне від журавлини.

— Але ти приніс набагато менше… Та нічого, запасів і так вистачить на цілу зиму. От тільки верескляку ми зварили мало. До речі, чула від Суничної Горпи, а вона чула від повздорожнян, що болото недавно теж гуло. Не так, як ліси, але гуло, тому я дуже переживала, коли Гіп сказав, що ти пішов на болото.

По хребту Чистороса знову пробігла армія колючих мурах, і ягоди зрадливо застрибали на долоні. На щастя, мама цього не помітила.

Так само

собою сталося, що він почав приховувати побачене й почуте на озері. Та чи правильно це? Якщо Істота в тумані існує насправді, то вона може бути небезпечною. Тож слід попередити про неї інших. Не тільки він збирає журавлину і трави в цьому лісі. Туди можуть піти й інші доріжани, і руки туману можуть дотягнутися до них! Навіть якщо все це йому примарилось, то хай ліпше всі посміються над ним, але його совість буде чиста. Тому перед дорогою він зайде до Ліводверника й розповість йому про пережите сьогодні, а той нехай вже вирішує, варто говорити про це іншим, чи не варто.

Чисторос глянув на маму, і серце йому защеміло: а якщо дивини змінять їхнє життя настільки, що це принесе страждання його рідним? Треба уважно стежити за всім, дослухатися, що кажуть доріжани, і ще раз піти на болото, щоб вистежити Істоту. І якщо вона насправді існує, то якось з’ясувати, небезпечна вона, чи ні. Але добре було б, якби хтось пішов туди разом із ним…

Зілена зсипала недостиглі ягоди у плетені плоскі коробки, щоб дозрівали до осінніх холодів, і заходилася готувати кошик із провізією для батька. Чисторос тим часом підкріпився сиром, хлібом і вранішнім молоком. Потім узяв кошик, попрощався з матір’ю й вийшов надвір. Там на нього знову налетів Гіп:

— Ти бачив на болоті чорного бузька?!..

— Ні білого, ні чорного. Я поспішаю. Побачимося завтра під вечір.

— А качок бачив?

— І качок не було. Йди допоможи мамі з ягодами.

Болітник залишив малого і вийшов за ворота. “А й справді, — думав він дорогою, — ніяких качок і чорних лісових лелек на болоті сьогодні не було. Але чому?.. Адже наприкінці Авейора озеро й болото завжди кишать великими зграями водоплавних птахів, які саме нагулюють жир до вирію. Може, Істота З Туману налякала пернатих і віднадила їх від улюблених місць?”

Обігнувши розлогий селищний дуб, хлопець зайшов на подвір’я старшого Верескового.

Вересковий Ліводверник сидів на лавці й грівся на полудневому сонці. Побачивши юнака, він усміхнувся і поплескав рукою по вільному клаптику лавки біля себе, — мовляв, сідай.

— Що тебе привело, молодий Болітнику? Як завжди, цікавість?..

— Не тільки цікавість, вельмишановний! Я маю вам дещо розповісти.

— Що ліси гудуть і болото стогне, я вже знаю — про це мені Горпина родина всі вуха продзижчала…

— Ні, не про це. Я, здається, бачив Того, Хто Гудить На Болоті.

Старий широко розплющив свої тьмяні очі й здригнувся, наче на нього повіяв холодний вітер.

— Здається?.. Я, здається, колись у лісі ведмедя поборов…

— Ви — і ведмедя?!..

— Гм-м… Так само, як ти бачив Істоту, яка підіймає болотний гул.

— Я не знаю, що це було. Воно з’явилося з туману на озері, коли я стояв на Вільховій Косі. Я бачив, як щось величезне й сіре піднялося з води й знову зникло у ній. Після цього все навколо залив дивний туман — і я побіг геть.

— Коли щось гуділо далеко-далеко в лісах,

це не було так страшно. А тепер ось — озеро й болото… — Вересковий важко зітхнув, і його довжелезні вуса залопотіли від цього подиху, наче на протязі. — Колись я б тобі не повірив, але нині кояться дивні речі, і може в озері справді щось з’явилося. Треба туди навідатись і самому подивитися… Проведеш мене туди завтра?

— Завтра я буду у Верхньому Доріжньому…

— Тоді післязавтра. А потім зайдемо в Надорожнє, в дім Історії. Треба перечитати книги родів, подивитися, чи було щось подібне в минулому…

— І… — від радісного передчуття Болітник на мить запнувся, — …і ви візьмете мене до книг?!..

— А чом би й ні?.. Сам я не справлюся з таким морем роботи, а ти — добрий помічник у читанні, — Ліводверник розсміявся, і сміх його заскрипів, наче старі незмащені колеса. Та це був сміх доброї людини, він приносив радість і заспокоєння.

— Добре! Я з радістю!.. А в книжках та сама правда, що живе за горами?

— За горами інша, чиста правда. Так казали старі доріжани, коли я був ще малим. А що воно насправді таке, ніхто й не знав. Наш народ живе в долині й ніколи не заходив у дикі землі. Невідомо, чи взагалі є щось за горами, за морем і за лісами, тому звідки мені знати, як виглядає ота чиста правда?.. Може, вона дуже гарна і вродлива, хоч і стара, як світ, — старий знову засміявся, і гілки жасмину, що ріс біля лавки, засміялися разом із ним.

— Добре, я піду, — Болітник підвівся. — А позавтра ми обов’язково підемо на болото. Заодно й вам наберемо журавлини.

— Ото вже розумна річ. Ну, біжи. До зустрічі.

3

Хлопець узяв кошик з вечерею й пішов на Дорогу — єдину стару дорогу, навколо якої крутилося все життя у долині. Вона оминала Мале Доріжнє й бігла собі далі до Пічкурика… А, може, повертала назад у ліси?.. Велика й загадкова, давня-прадавня, бо навіть перші записи у родових книгах розповідають, що Дорога була тут ще до появи в долині доріжан. Дехто вважав її живою, одухотвореною. Інші ставились до неї, як до єдиного великого символу — визначального для доріжан. Дорога була основою і причиною життя. Вона ж свідчила про його безконечність, бо вела з Нізвідки в Нікуди. Її ототожнювали з Метою, бо вона завжди кудись вела і приводила — усе мислення доріжан пов’язувалося з нею.

Камінь, з якого було витесано кремово-рожеві плити дорожньої бруківки, ніде в долині не зустрічався — цей матеріал не з цього краю. В одній із родових книг записана легенда, буцім якось рівниною йшов Небесний Бог, щоб вдихнути у неї життя і привести за собою свій народ. Перед його ногами стелилася ця Дорога, залишившись тут назавжди після божественної мандрівки.

Доріжани ставилися до неї з великою пошаною, бо Дорога завжди допомагала їм, пролягаючи крізь їхнє життя добрим оберегом. Вони пололи її від поодиноких травинок, що інколи проростали у швах поміж плитами. Кожен подорожній вважав за щастя знайти на ній хоч якусь билинку. Проте пололи Дорогу тільки від Чорничного Лісу до дальніх околиць поселення Повздорожнього. Далі були дикі землі. Раз на рік, під кінець першого осіннього місяця Сомніона, на цю зчовгану бруківку виходили всі здорові доріжани, і починалося Свято Дороги — з процесіями, урочистим прополюванням, часто доволі символічним, бо рідко що було полоти.