Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Сивобородий пішов до дверей. Біл гукнув йому навздогінці:
— Агов! Принесіть мені щось попоїсти і хоч краплю віскі!
Старий знову підступив до ґрат.
— Ото невинне ягнятко, чого йому забаглося — віскі! А тоді знову зчиниш бучу…
— Це моє право. Я можу зажадати…
— Ось тут тепер наше право! — гостро перебив старий і поплескав по револьвері на поясі. — Мовчи вже, розбишако! Підстрелив одного з найкращих наших людей!
Біл зостався сам. Він сидів і думав. Дарма й пробувати виломитися крізь грати — але й не лишиться він так просто в їхньому сильці!
За якийсь час старий приніс йому їжу та кухоль води. Він не відповідав на жодне запитання й наче онімів. Біл наївся досхочу, укрився ковдрою і проспав до ранку.
Перед полуднем сивобородий прийшов ще з одним наглядачем, щоб одвести Біла до шерифа Бренкера. Біл ішов між ними начебто цілком байдуже. У вузькім коридорчику, що вів до шерифової канцелярії, він крадькома глянув у вікно. За ним простяглася заллята сонцем вулиця.
Бренкер, доволі-таки огрядний, проте жвавий чоловік, сидів коло столу. Він примружив очі й допитливо подивився на в’язня. Обидва наглядачі теж посідали. Всі троє були дуже впевнені. Звідси, та ще й серед білого дня, в’язень не міг утекти. Без коня та зброї він не відбіг би й на сто метрів.
— Я можу подбати, щоб ви на п’ять років зникли з прерій, — спокійно сказав Бренкер і відхилився на спинку стільця. — Все хутенько владнається, як я поставлю вас перед окружним суддею. Ясна річ, ви станете перед ним так чи інак. Але я спершу хотів би довідатися, хто ви. Як ваше ім’я?
— Джо Гігінз.
— Гм, — муркнув Бренкер і задумливо похитав круглою, мов гарбуз, головою. — А іншого наймення, себто прізвиська, ви не маєте?
— Чого б це я мав ще й прізвисько? — всміхнувся Біл. Він присунув стільця, сів перед столом і поклав ногу на ногу. — У вас немає пучки тютюну? — спокійно спитав він і озирнувся по кімнаті.
Шериф Бренкер не звернув уваги на його запитання.
— Може, ви тільки в Міссурі називаєтесь Джо Гігінзом, а в іншому штаті якось інакше?
— Це допит? — огризнувся Біл. — Мені вперше в житті доводиться таке терпіти.
Бренкер уперся бородою в розстебнутий комір, аж віддулося воло. В очах йому засвітилася злість.
— Таких пройд, як ти, у нас на Заході мало коли й з’являлося, — сказав він тихо, але грізно. — Одначе ми швидко тебе розлузаємо.
— Шерифе, — спокійно відповів Біл, — я протестую проти такого поводження.
Бренкер висунув шухляду — задля цього йому довелося трохи втягнути живота, — і поклав перед собою розряджену Білову зброю.
— Що означають ці п’ять карбів на револьвері, Гігінзе? — спитав він і знову ледь примружив очі.
— Певна річ, кожен карб — одного забитого, за тутешнім звичаєм, — просто відповів Біл.
Бренкер починав кипіти.
— І ви хотіли зробити тут у нас шостий карб? — процідив він крізь зуби.
— Чого б пак? — обурено заперечив Біл. — Я б тоді стріляв не в плече.
— Ви були такі п’яні, що…
— Анітрохи! — зухвало урвав Біл.
Наглядачі ззаду заворушилися на стільцях. Шериф насилу стримувався. Він вичікувально сказав:
— Але п’ятьох ви вже маєте на своєму сумлінні.
— Чоловіче! — просичав Біл, цього разу вже грізно. — Я не дозволю, щоб мені тут чортзна-що пришивали! Хто може це довести? — Раптом він заспокоївсь і засміявся, мов дитина. — Я купив зброю на Сході в одного тандитника. Карби там уже були, тому я й сквапився на неї — є чим похвалитися. Але тут, перед шерифом, я кажу правду й не хочу вдавати з себе шибайголову.
Шериф зірвався на ноги, і обличчя його аж потемніло з гніву.
— Гігінзе, попереджаю вас, годі дурня клеїти! Я вам не який шмаркач, я виріс у цьому краю!
— Ну, що виросли, то це вже перебільшення, — зауважив Біл співчутливо і також підвівся. Він був вищий за Бренкера на цілих дві голови.
Шериф на превелику силу опанував себе і почав ходити за столом туди й назад. Біл знову сів.
— Ну добре… Гігінзе, — озвався за хвилю шериф. — Ви станете перед суддею, але спочатку я маю дещо з’ясувати.
— Той чоловік, що я в нього вистрілив, перший схопився за зброю, — заявив Біл.
— Мій заступник мав на це право.
— Я вважав його за якогось волоцюгу, бо в нього не було значка.
— Його й так тут добре знають.
— А я нетутешній. Хіба я повинен чекати, доки він витягне револьвера й вистрілить? Я маю право бути меткішим, коли на мене нападають.
— Він навіть не витяг револьвера, Гігінзе. Може, тільки мав такий намір, але…
— Цього досить.
Бренкер здався:
— Ну годі. Хай суддя з’ясовує, що до чого. В кожному разі ви перші напали! А самі ви звідки?
То була для Біла найдражливіша тема. Коли його питали про походження, він не міг плести дурниць — однаково вони про все колись довідаються.
— Я приїхав із Канзасу, — відповів Біл і подумав про свої тамтешні подвиги.
Бренкер не встиг більше нічого запитати. Надворі почувся тупіт, двері відчинилися, і ввійшло двоє фермерів. Вони відразу збагнули, що тут відбувається.
— Що, Бренкере, піймали зубатого звіра? — спитав один, подаючи руку шерифові.
Той стенув плечима. Він не хотів, щоб фермери чекали на нього, — сам-бо їх викликав, — тому сказав наглядачам:
— Відведіть його назад. Завтра або післязавтра ми з ним інакше поговоримо.
Наглядачі взяли Біла всередину. Біл знав, що йому буде кепсько, якщо вони простежать його шлях з Канзасу аж сюди. Коли його знову посадять у камеру, то вже нічим не зарадиш. Він, як рись, стріляв очима навколо.
Коли вони дійшли до вікна в коридорі, Біл побачив коней фермерів, що приїхали до шерифа, і збагнув, що це його остання нагода. Далі все сталося за якісь секунди. Біл підставив ногу сивобородому й турнув його плечем. Другого луснув у потилицю, і той упав навзнак. Ту ж мить Біл сягнув по його зброю. Та йому не пощастило: коли наглядач упав, револьвер вислизнув йому з кобури й відлетів убік. Пізно! Сивобородий уже зіп’явся на ноги. Тоді Біл з усієї сили скочив плечем наперед у вікно. Рама тріснула, посипалося скло. Біл упав головою в піщаний грунт, але миттю схопився, скочив, як кіт, на довгоногого рудого коня, зірвав з припони й другого, пронизливо скрикнув і щодуху помчав вулицею. Другий кінь, схарапуджений тим криком, поскакав і собі куди очі бачать.