Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Біл Лік не спав. Він лежав, розплющивши очі, і дослухався до тихого шелестіння вітру, що натикався на високі скелі й завертав у підгір’я. Білові здавалося, що він опинився в склепі з вогкими слизькими стінами, з якого немає виходу. Скрізь кишить черва, йому аж нудно, але врешті, він теж одного поріддя з нею і сам скочив до неї в яму. Тіло його затерпло, голова боліла. Так він і заснув. Він навіки застряв у цьому болоті, з якого вже не було вороття.
Вранці вони запарили каву, неквапом поснідали й вирушили в дорогу. Двоє лишилися коло вогнища. Знову зірвався вітер, шпурнув їм курявою в обличчя. Довелося зняти з шиї хустки та затуляти носа й рота. Аж у долині вони відслонили обличчя. Люди оглядалися їм услід.
У долину прибувало багато людей, і не менше покидало її, але щоб отак зразу сім чоловік, без в’ючаків і підвід? А ті, що бачили їх зблизька, ще дужче дивувалися. Хто вони такі? Звертав на себе увагу не так їхній закурений одяг, майже в усіх уже добре пошарпаний, як вираз обличчя. Кожен відчув, що цей загін несе в долину якусь халепу.
Бренкер був під ту годину разом із своїми помічниками далеко за потоком і навіть гадки не мав про нових прибульців.
Перед Боєровою халабудою всі семеро зупинилися. Біл Лік і Метьюз позлазили з коней. Біл дорогою повеселішав, і всім аж полегшало на душі: ватажок знову був такий, як колись.
Ронні з Боєром ще снідали, хоч уже бралося до полудня. Вітання було бучне. Ронні обняв Біла й поплескав по спині.
— Ти як загнаний вовк, — сказав він. — Не подобаєшся ти мені, хлопче, що тебе гризе? Раніше був на виду гладенький та засмаглий, а тепер геть поораний зморшками.
— Зате в тебе ще більше лоску додалося, Ронні, — відповів Біл без заздрощів. — Ти тепер трешся в справжніх салонах, а я все волочуся по різних кублах та гірських стежках.
Вони не бачилися три роки, а перед тим були нерозлучні, як брати, аж поки Ронні надумав податися до міста. Він ще тоді полюбляв делікатну роботу і волів, щоб йому були яблука, а комусь оскома.
Саме про це думав Біл Лік, коли Ронні відрекомендував йому Боєра. А проте він тішився, що знов побачився з Ронні. Він підійшов до дзеркала, пильно глянув на своє обличчя, провів по шкірі твердою рукою, спробував розгладити зморшки, та вони з’являлися наново. Ронні правду каже, вигляд у нього препоганий. Ронні підійшов до нього, взяв за руку і стиха сказав:
— Коли ми цей справуночок залагодимо, Біле, поїдеш зі мною на Схід, там краще живеться — і ніякісінького клопоту. Того, що ти тут заробиш, тобі стане на ціле життя, але треба ще раз попрацювати, голубе.
— Знову для когось жар загрібати, Ронні?
Ронні на мить завагався, проте він добре знав, що Біла не можна дурити, нізащо не можна. Тож він сказав йому в лад:
— Це золотий жар, Біле.
— Що, такий добрий справуночок?
— Винятковий, Біле. Я б тебе дарма не викликав із такої далечі. Ну, та ми ще поговоримо про це віч-на-віч. Я гадаю, що вже на всяких дрібніших, але конче потрібних оборудках тобі чимало перепаде, а наприкінці буде ще остаточна розплата, такі гроші, що тобі й не снилися.
— Справді? Такі великі? — засміявся Біл. — Що ж, добрі перспективи, Ронні.
Він говорив щиро, не вкладаючи якогось особливого змісту в свої слова. І все поглядав у дзеркало та задумливо потирав обличчя. Ронні потяг його за собою.
— Ходімо, ніяк не надивишся на себе. Це завжди було твоє вразливе місце. Через те, мабуть, тебе й туга гризе. Вічно хочеш бути не такий, як інші.
Вони підійшли до столу, де Метьюз розмовляв з Боєром, проте одним вухом прислухався до їхньої балачки. Та вони говорили тихо, і Метьюз розчув тільки останнє речення — Ронні його сказав уже біля самого столу.
— Знову пузо напихаєш, — мовив Біл, — а інші чекають надворі.
— То хай заходять, — відповів Метьюз з повним ротом.
— Ні, — твердо мовив Біл і звернувся до Ронні: — Покажи, де нам отаборитися.
Боєр покликав Арчі і звелів йому привести Берта Джілберта й Кудланя. Берт глянув на гостей і відразу вподобав Метьюза. На Біла він позирав трохи з острахом: з його котячих рухів Берт зразу збагнув, що то не простий птах. Ронні не перебільшував. Ну, тепер діло піде. Кудлань, невмиваний і заспаний, щойно з постелі, стояв і лупав очима.
— Відведи їх на ту займанку, де колись копав Жаба, — звелів Ронні Бертові. — Там буде їхній табір. Це близько від нас, отже, якраз добре. Великий намет лежить уже готовий у повітці, віднесіть його туди. Чи ти, може, хочеш іще один маленький, окремо для себе, Біле?
Біл відмовився. Коли Берт з Метьюзом уже вийшли, він ще затримався й запитав:
— Ти хіба не носиш зброї, Ронні?
— Ні, — хитро усміхнувся той. — Навіщо накликати на себе небезпеку?
— То ти став діяти тихою сапою?
Ронні відмахнувся.
— Ет, ви вже вийшли з моди з своєю так званою честю. Послухай, Біле, є ж краще знаряддя, таке, що його навіть не чути — стріляти тут можна тільки тоді, як виникне доконечна потреба. Але про це ми поговоримо потім, я прийду до тебе після обіду.
Він провів Біла до дверей і почекав, поки ватага сіла на коней і поїхала. Оце гвардія, з такою можна щось починати!
Пополудні Ронні з’явився у Біла в наметі. Вони довго шепотілися в кутку, і Біл тепер довідався, що його приятель називав кращим знаряддям. У наметі стояв сутінок, тож Ронні не помітив, як зблід Біл Лік. Коли він пішов, Біл ще цілу годину сидів, і хоч стояла спека, його наче морозом пройняло. Йому здавалося, наче в нього аж пальці стали липкі. Ні, до такої підлоти він ще не дійшов, треба поговорити з Ронні… А те, що вони мають зробити з шерифом, хіба краще? А він же вчора ввечері погодився на це, хай навіть подумки. Це те саме, що сказати “так”.
Саме о тій порі поблизу їхнього табору проїхав Бренкер. Він побачив біля намету кількох чоловік, що саме лаштували місце на казан. Нащо Ронні ці люди? Що він задумав? Добувати їхніми руками золото? Мабуть, ні, не такі вони на вигляд, навіть здалеку видно. А якби й так, то він не зможе їм заборонити ставати тут табором, поки не надійде ухвала судді. А що, коли суддя визнає купчу за чинну? Якби шериф Бренкер під’їхав ближче і роздивився на прибульців, то впізнав би Біла Ліка, з яким торік восени добре познайомився в Новому Тондерні, і не думав би ні хвилі, що йому робити. Але він поїхав далі і дізнався про все надто пізно. Не помітив він також двох вершників, що в’їхали в долину через дві години після Біла і десь загубилися в таборі.