Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Мур пішов. Кілька шукачів, побачивши Гола, пропхалися до нього й спитали, чи це не він скликав збори. Той мовчки похитав головою: не мав часу розмовляти з ними. Тільки муркнув:
— Побачимо…
Він перебіг очима по натовпі — додивлявся, як люди групуються, але не помітив нічого особливого.
Зненацька коло нього опинився Гай Джілберт.
— Я лишив ірландця з Доком, — тихо сказав він, дивлячись на юрбу. — Мабуть, поки що досить. Ларрі зараз прийде.
— Вони не тримаються гурту, змішалися з натовпом, — мовив Слейтер, не повертаючи голови.
Він побачив, як Семюел Мур із кількома чоловіками проштовхувався до столу, і йому стало гірко на серці: всього чотири душі. Трошки згодом до них приєдналися ще Ед Фінні і Джо.
В цей час появилися Боєр і Ронні в супроводі Берта Джілберта. Люди пошукали очима Гая і побачили його біля Слейтера. Техасці височіли над юрбою на цілу голову. Більшість шукачів думали тепер про те, що їх самих чекає.
Усе відбулося дуже швидко. Боєр став на ослінчик, тоді вибрався на стіл і відразу почав промову:
— Громадо! Всі ви зі мною погодитесь, що в цій долині не можна ані дня бути без шерифа! — Люди затихли, дослухаючись. — Тут почалися дивні події…
— О, то це так просто все робиться! — мовив Слейтер. Його почули тільки найближчі сусіди.
Більше Боєр не встиг нічого сказати. Люди внизу коло столу зашамотілися, і враз Гол Слейтер одним скоком опинився коло Боєра. Той з несподіванки затнувся, щось пробелькотів, забігав очима по юрбі і люто глянув на Берта Джілберта й Ронні. Гол Слейтер безцеремонно відштовхнув його вбік. Подекуди почувся схвальний гомін. Юрба захвилювалася.
Слейтер спробував відразу заволодіти увагою слухачів. Не зважаючи більше на Боєра, що зблід і аж губи кусав з люті, він вигукнув:
— Я згоден із тим, що Боєр сказав, але…
Він теж не встиг докінчити. Ронні закричав унизу. Берт Джілберт також, люди з Бідової ватаги почали пхатися наперед. Зненацька на столі коло Гола з’явилася велетенська постать Гая Джілберта. Хоч який крик і гармидер стояв навколо, люди помітили, що Гай не збирається нічого говорити. Він міцно стулив губи, пригнув голову й виставив уперед плечі. Обличчя в нього було грізне, мов з каменю тесане. — Не піднімаючи рук, Гай просто грудьми зіпхнув Боєра додолу і навіть не глянув на нього: очі його були прикуті до схвильованої юрби.
Поки Боєр підводивсь і обтрушувався, юрба затихла. Гай Джілберт заступив Гола Слейтера. Вони стояли спиною один до одного, і кожному в натовпі здавалося, що хтось із них дивиться саме на нього. Було так тихо, що всі чули, як десь далеко в долині іржав жеребець.
Гол Слейтер почав знову:
— Я згоден з тим, що Боєр тут сказав, але саме йому найменше личить про це говорити! Помиляється Боєр та й інші, до нього подібні, також! І ще не раз будуть помилятися. Постріл з-за рогу ще не дає змоги горлорізам і гендлярам робити все, що їм заманеться. — Слейтерів голос загримів над юрбою: — В долині є шериф. І він подбає про те, щоб ніщо не заважало працювати чесним шукачам!
На цім слові Гол Слейтер сягнув рукою до кишені, витяг блискучу, нову-новісіньку зірку й приколов собі на груди. Юрба заплескала й загорлала, аж луна покотилася між горами. Слейтер ледь почервонів з напруження й на мить спинився перепочити. У Гая Джілберта не ворухнувся жоден м’яз. Слейтер мовив далі:
— Бренкер привів мене до присяги ще три місяці тому, отже, з цим усе гаразд. Далі, агент компанії видобутку золота Боєр сказав, що тут почалися дивні події. Не почалися, а давно вже відбуваються! І такі дивні, що ми теж ними зацікавились. Але про висновки ще рано говорити, громадо. Тому я пропоную ось що: розходьтеся до своєї роботи, бо осінь скоро кінчається. Я віднині офіційно перебираю на себе обов’язки шерифа. І як буде потреба, я — саме я! — скличу вас знову.
Почулися схвальні вигуки. Юрба почала розходитись, Гол Слейтер скочив зі столу, а за ним і Гай Джілберт. Гол Слейтер перевернув стола і, не встиг ще ніхто втямити, навіщо він це робить, чоботом повідбивав ніжки. Затріщало дерево, люди засміялися: не матиме вже Боєр звідки промовляти!
Здавалося, Гол Слейтер зігнав на столі свою злість. Але так тільки здавалося. В реготі, яким він ушанував Ронні та Боєра, було стільки глуму й гніву, що ті аж злякано відсахнулися. Лише Берт Джілберт не рушив з місця. Обличчя його було сіре й зрошене потом, а очі горіли насилу гамованою люттю. Кудлань стояв за три ступні позад нього, переступав з ноги на ногу і, видно, й досі не міг утямити, що ж воно сталося. Проте Гай Джілберт не спускав його з ока. Навколо кружком стовпилися люди. Мур з кількома корктаунцями, Слейтерів син, Ед Фінні і ковбой Джім з Пастором також були серед них. Усі дивилися тільки на Берта Джілберта й Гола Слейтера.
Берт стояв, наче хижак, що готується стрибнути. Він гнівно сопів, надувши посірілі губи, руки його були притиснені до тіла, права трохи нижче за ліву.
Раптом Гол Слейтер став дуже спокійний. Він дивився Бертові у вічі. На устах у нього з’явилася ледь помітна усмішка, ніби мала початися приємна, давно очікувана розвага. Так тривало кілька секунд. Глядачі затамували віддих.
Тоді Гол Слейтер сказав — дуже стримано, але дедалі твердіше:
— Берте Джілберте, якщо ти ворухнеш хоч одним пальцем правої руки, завтра в долині відбудеться перший похорон, відколи я став шерифом. Ти будеш на тому похороні, але тебе понесуть. Отже, гайда, щоб твого й духу тут не було! Я тобі наказую.
Берт ще якусь мить постояв, наче прикутий до місця Слейтеровим поглядом, потім якось пом’як, обернувся і пішов геть. Ніхто нічого не сказав, та всі були раді з його поразки. Становище шерифа Слейтера в долині з цієї хвилини зміцніло.
Мурові відлягло від серця. Ед Фінні, що, побілівши з напруження, стояв поряд, теж полегшено відітхнув. Мур повернув голову до нього і здригнувся. За Едом стояв Біл Лік і, мов зачарований, дивився на Гола Слейтера. Враз він перевів очі на Мура, усміхнувся, блиснувши зубами, і мрійно мовив: ч
— О, цей мені подобається — видно, що давньої школи. Отак постоїш перед ним, то аж у п’ятах залоскоче… — Він скинув капелюха, помахав ним як віялом, і повільно подався геть, побризкуючи великими срібними острогами.
— Хто то? — спитав Джо, підступивши до Мура.
— Ходімо до батька, — нічого не відповівши йому, сказав Мур.
Він ішов, і серце йому стискало тривожне почуття: страх за Гола Слейтера.
Вони зібралися всі в канцелярії шерифа і разом рушили до салону Доротеї. їх зустрів Док, і з виразу його обличчя видно було, що він уже дещо знає: