Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— За вами тоді гнався шериф Бренкер? — спитав він. Біл Лік кивнув головою, не надавши ваги його словам.
Тепер йому на думці був тільки Семюел Мур, він радісно схопив його за плечі, силкувався потиснути йому руку.
— Той самий шериф, що лежить там прострелений? — питав далі Мур.
Біл Лік глянув повз нього й неохоче сказав:
— Я до цього непричетний… та й давно вже забув про нього.
Мур даремно намагався спіймати його погляд. Біл схопив чоботи і, взуваючись, запитав:
— То ви тоді щасливо вибралися з гір?
— Так, і ще затримався на кілька днів у цій долині. Біл знову охнув і випростався.
— То це ви — Семюел Мур! Може, сядете? А це Гол Слейтер? — Він ковзнув поглядом по Слейтерові й кинувся шукати стільців.
— Звідки ви знаєте Слейтерове прізвище? — спитав Мур, не сідаючи.
— Мені теж пощастило перейти гори, — провадив Біл. — Та ви й самі бачите. Ви мені тоді добре показали дорогу. А ви знайшли цю долину, Муре? Але ж ви тоді вже навіть слухати не хотіли про золото, пам’ятаєте? А тепер…
— Я вже щиро шкодую, що знайшов її, — гірко сказав Мур.
— Що ж, так буває. Ми багато в житті робимо такого, що потім шкодуємо, але кожного разу запізно. Ну, та сідайте, ви ж мої гості. Мене звати Біл Лік. А чому ви не взяли ліцензії на цілу долину, Муре? Вам би її дали.
Мур і Слейтер посідали. Слейтер вирішив, що хай краще говорить Мур. Навколо них зібралася ціла ватага, тих четверо, що були надворі, теж зайшли до намету. Семюел твердо глянув Білові у вічі:
— А тепер не ображайтеся, Біле Ліку, але я вас спитаю навпростець, чого…
— Я нізащо не ображуся на вас, Семюеле Муре, нізащо.
— Ви зрозумієте, нащо я питаю, та й, зрештою, я маю на це право.
— Це що, допит буде? — сердито втрутився Метьюз. Він весь напружився, погляд його ставав чимраз неприязніший.
Біл Лік нетерпляче махнув рукою, навіть не позирнувши на Метьюза.
— Питайте, Муре, навпростець. Може, я вам так само навпростець відповім.
— Чого ви приїхали в цю долину, Біле Ліку?
Біл Лік хвильку помовчав, опустивши очі. Він сперся ліктями на коліна й ляскав пальцями. Тоді підвів голову:
— Нас найняли сюди Боєр і компанія. Це така спілка, що добуває золото. Ну, та ви самі знаєте, що тут ідеться тільки про золото. От ми й приїхали сюди — так би мовити, охороняти спілку. Ви повинні вдовольнитися цією відповіддю, Муре.
— На жаль, повинен, Ліку. Тільки боюся…
— Як це — на жаль? — обурився Метьюз. — Ви вважаєте, що можете прийти сюди і…
— Цить, Метьюзе! — Білів голос зробився враз дзвінкий, майже співучий. Та потім знову приглух — як струна, що бренькне з натуги, а тоді вже тільки гуде. — Послухай Метьюзе, і ви всі теж: я Мурові приятель. Навіть якщо він не захоче бути мені приятелем. Второпали, га? А тепер мені треба швидко вдягтися. Колись мене вчили, як належить приймати гостей.
Він весело всміхнувсь, промкнувся крізь кільце своїх поплічників і миттю прип’яв револьвера. Зав’язуючи на шиї шовкову хустку, Біл голосно засміявся, блиснувши білими зубами. Тільки в очах його танцювали дивні, небезпечні іскорки.
Коли він замовк, у наметі запала тиша. Метьюз зневажливо скривив губи. Біл пішов у куток, де лежали його речі, і вернувся, тримаючи за дуло великого револьвера та шість набоїв. Мур відразу впізнав свою зброю.
— Нате, — сказав Біл Лік, — я тримав його як дорогу пам’ятку, а тепер віддаю вам назад. Ви тоді гарно повелися зі мною, Муре, підтримали й поділилися останнім, як і годиться в нас на Заході.
Він подав старому револьвера. Той на мент завагався, а тоді взяв його: хтозна, що цьому чудному чоловікові стрелить у голову, як він відмовиться. Він уже розтулив рота щось сказати, як знадвору долинуло гучне бовкання. Так скликали шукачів на збори з якоїсь несподіваної причини.
Слейтер і Мур вражено ззирнулися.
— Що сталося? — спитав Гол. — Мабуть, ходімо.
Це було єдине, що Гол сказав за цілу розмову.
Вони підвелися. Слейтер був стривожений.
Наостанці Мурові сяйнула щаслива думка. Він запитав:
— Може й до мене заглянете, Біле Ліку?
— Залюбки. І навіть скоро.
— Я живу там унизу…
— Та я знаю, Муре.
Вони вийшли з намету. На вулиці безперервно бовкало. Шукачі з ближніх займанок уже рушили на збори. Трохи відійшовши від намету, Мур запитав:
— Що ти скажеш, Голе?
— Це все треба добре обміркувати. Він якийсь химерний і небезпечний чоловік.
— Він злочинець, Голе.
— Певне. В нього це на обличчі написано, досить лиш пильно придивитися.
Вони додали ходи. Бовкання на хвилину затихло, та тільки-но вони досягли вулиці, почулося знову. Вони ще дужче здивувалися, побачивши, що то Берт Джілберт тарабанить у старі ночви.
У наметі Біл Лік і Метьюз стали один проти одного.
— Не розумію: куди ти гнеш? — спитав Метьюз. — Хочеш приспати їхню пильність?
Біл Лік гойднувся на підборах і повільно мовив:
— Метьюзе, ти мене знаєш, отже, і розумієш.
— Ти збожеволів, Біле. А що далі буде?
Біл на хвилю завагався. Всі прикипіли до нього очима.
— Я мав на увазі тільки Семюела Мура, Метьюзе, — сказав нарешті він.
Той витріщив очі.
— Ну й чудна в тебе мораль, Біле!
— Принаймні якась є. Але мені треба ще все добре обміркувати. А тепер ходімо вибирати нового шерифа. Ти поголився, Бобе?
Біл знову дзвінко засміявся, і вони вийшли з намету. Боб із їхньої ватаги мав стати шерифом.
За Боєровим бараком, із того боку, де починалися займанки, громадилися люди. Для промовця вже поставили стіл. Людей надходило чимраз більше. Гол побачив, що багато корктаунців навіть не встигли осідлати коней. Вони з Муром проштовхалися ближче до столу.
— Ти що-небудь розумієш? — спитав Мур.
— Мерщій іди до наших, Семе, і спробуй привести сюди найвідважніших. Мерщій, — замість відповіді сказав Слейтер.