Долина совісті
Шрифт:
— Скласти тобі компанію?
Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:
— Ну, спробуй…
І обіперлася на його руку.
Вузька асфальтна доріжка вела до лісу. Вони йшли мовчки. У лісовому затінку ще лежав сніг, а там, де закінчувалася ця доріжка, на пішоходів чекала неправильної форми калюжа, чорна та бездонна з вигляду, тремтливе віддзеркалення неба, кільця соснових крон і сороки вгорі над ними.
Влад задивився зачудовано. Сорока полетіла.
— Ти мене, звісно, зневажаєш, — задумливо сказала Анжела.
Влад мигцем
— Але ти мене не ненавидиш, — сказала Анжела цього разу здивовано. — Це незвично… Як усі вони мене ненавиділи! Розвели б багаття та спопелили. Якби вміли. Якби зважилися.
Білка піднімалася до неба по спіралі навколо сосни — Влад бачив її голову, спину, хвіст, потім випускав білку з поля зору, поки з іншого боку стовбура знову не з’являлася вухаста голова.
— Вони всі? — запитав Влад.
— Їх було… декілька, — сказала Анжела. — Ти, втім, сам давно здогадався.
Влад мовчав.
— Я тобі підсипала в чай дві дози транкрелакса, — різко кинула Анжела. — Я тебе прив’язала, як скотину, як собаку на шворці. Чому ти мене не ненавидиш?
— Не знаю, — сказав Влад, подумавши. — Правда. Не знаю.
— Я тебе ніколи не любила. Ти мені навіть не подобався.
Просто я побачила, скільки народу довкола тебе треться. Ти б чув, що вони говорили за твоєю спиною! Що твій «Гран-Грем» — сумнівної якості казочка, яка не має нічого спільного з великою дитячою літературою, а ти догодив низькопробному смаку дурної публіки, і в нас, що невигадливіше, то простіше, то більший успіх. Що тебе чекають золоті гори, бо тобі дико пощастило. Вони так і казали — везунчик. Копнув не дивлячись, знайшов золоту жилу… І я вирішила прив’язати тебе. Бо в тебе повно грошей, ти вже знаменитий, а за рік будеш просто-таки зіркою… А головне — я люблю фортових чоловіків. Везіння — це як світло. Воно падає на того, хто поруч… Тому я спала з тобою. І ходила за тобою. Тому підсипала тобі трансрелакса. Кумедно, правда?
— Ти чекаєш, що я сполотнію? — з посмішкою запитав Влад. — Чи почервонію? Або — що?
— Ти давно здогадався, — кивнула Анжела. — Але мені просто цікаво. Ти все це знаєш — і не ненавидиш мене?
— Мені теж цікаво, — сказав Влад. — Ось якби ти не нарвалася на… якби я був звичайною людиною — як би далі розвивалися події?
— Ти б полюбив мене, — сказала Анжела впевнено. — Тобто тобі б здавалося, що ти мене кохаєш. Адже любити — значить страждати.
— Так? — здивувався Влад.
— Так, — підтвердила Анжела несподівано м’яко. — Усі вони… хто не знав про мене правди, як Гарольд… Усі вони думали, що кохають. Деякі навіть віднаходили в цьому особливий кайф.
— Я б полюбив тебе, — повторив Влад із сумнівом. — І що ж?
— Я би вийшла за тебе заміж, — впевнено мовила Анжела.
— Скільки разів ти була заміжня?
— Неважливо. Реєструвати стосунки зовсім не обов’язково… Але у випадку з тобою я воліла б отримати статус законної дружини. Це в королів усім кермують коханки, а в письменників — дружини.
— Ти знала багато королів? Чи, може, чималенько письменників?
— Неважливо, — повторила Анжела. — Ми б жили з тобою… дуже непогано. Я вмію бути хорошою дружиною. Тобі б усі заздрили.
— А потім я набрид би тобі, й ти б кинула мене, — підсумував Влад. — І я б умер.
Анжела випустила його руку. Відступила на крок, зійшла з доріжки, провалилася підборами в сиру землю — відразу поменшала на зріст:
— Це неправда. Я ніколи не прив’язувала людину, щоб потім її кинути!
— Але кидала, — заперечив Влад.
— Чи тобі мене звинувачувати?! Сам такий. А я не кидала. Я тікала. Коли ставало нестерпно.
— Ходімо назад, — запропонував Влад. — Якщо хочеш, я підкину тебе.
— А ти лицемір, — зробила Анжела висновок. — Ну, як ти можеш мене… підвозити? Коли думаєш, що я прив’язувала людей спеціально, аби потім кинути?!
— Не для того, щоб кинути, — втомлено заперечив Влад. — Ось я, наприклад, купую зубну щітку — не для того, аби викинути, а щоб чистити зуби. Але я ж не можу користуватися цією щіткою вічно? Правда?
Якийсь час Анжела дивилася на нього і мовчки ворушила губами.
— Правда, — сказала нарешті. — Ти дуже точно… відразу видно — письменник.
Повернулася і побрела назад, не зважаючи на доріжку, устромляючись підборами в землю і насилу висмикуючи їх, залишаючи за собою марсіанський слід у вигляді глибоких дір.
Влад пішов слідом — на певній віддалі.
Шосе вже було зовсім сухе, над асфальтом несло пилюгою. Анжела зупинилася на узбіччі, задерла голову, вивчаючи розклад автобусів. Влад зупинився позад неї:
— Ну, до зустрічі?
Анжела обернулася. Подивилася на нього — і крізь нього, за його спину, в небо.
— Дякую, — прошепотіла самими вустами.
Влад хотів запитати, за що, але промовчав. Повернувся і пішов до машини.
Кілька разів вони бачилися мигцем. Усе було, як і раніше, — Анжела простягала руку, Влад брав її у свою, стягав Анжелину шкіряну рукавичку, відчував дотик голої шкіри. Переживши гострий напад щастя, обоє спішно прощалися, наче відчували ніяковість, і розходилися в різні боки. Минуло півтора тижня, і потепліло так, що Анжела не надягла рукавички.
Влад узяв її за руку, дещо здивований порушенням ритуалу, звів очі. Анжела виглядала змарнілою, під очима залягли тіні асфальтової барви.
— Ти здорова? — запитав він трохи збентежено.
Вона коротко кивнула.
— Пройдемося?
Здається, вона чекала цієї пропозиції. Кивнула ще раз — і навіть посміхнулася.
Як і минулого разу, вона обіперлася на його руку. Як і минулого разу, вони рушили до лісу, але тепер калюжа вже не виглядала настільки переконливо, і вони змогли обійти її по підсохлій уже хвої, і добратися до дерев’яного навісу, біля якого розмістилися викладені кружком стільці-пеньки. Анжела витягла з сумки поліетиленовий кульок, розстелила на пеньку і сіла, підібравши поли червоного пальто. Влад залишився стояти.