Долина совісті
Шрифт:
Переспівувалися в кронах невидимі синиці. На Владовому обличчі лежав сонячний промінь.
— Скажи, — почала Анжела після недовгого мовчання. — Ти, певно… Ну… Можна якось медичним шляхом визначити, що відбувається з людиною, коли вона прив’язалася? Що в неї за хвороба? Ти ж, напевно, знаєш?
Влад почовгав ногами — і сів навпроти. Кумедно вони, напевно, виглядали збоку. Як школярі, що втекли з уроків і не знайшли іншого місця усамітнитися, окрім як у лісі.
— Кілька років тому, — сказав Влад, я повернувся до рідного міста… З єдиною метою — залізти в архів обласної лікарні.
Він посміхнувся. Анжела дивилася, поки не розуміючи про що йдеться.
— Усі було б природно, якби кожен такий випадок траплявся сам по собі, — повільно мовив Влад. — Кожна людина, навіть найздоровіша, навіть у сімнадцять років, може занедужати ні з того ні з сього. Підхопити інфекцію. Отруїтися. Або раптом може проявиться хронічна хвороба, ніяк раніше не виявлена. Нічого дивного. Кожен випадок окремо — нічого дивного… Але — всі відразу! Однокласники! Після випускного вечора! Видно було, що лікарі намагалися знайти якісь спільні ознаки, заледве не підганяли діагнози один під одного… але — не знайшли. Троє опинилися в інфекційному відділенні, двоє — у кардіології, один хлопець у неврології… А мій друг, Дімка Шило, помер у реанімації. У нього почався набряк легень… Але смерть настала через відмову нирок. Решта видужали… Їх виписали — першу в серпні, останнього в січні.
— Ти не винен, — тихо сказала Анжела. — Ти не знав. А якби й знав? Як би ти міг бути з ними, одночасно з усіма — цілісіньке життя? Навіть твій друг — він би тебе зненавидів…
— Як часто ти повторюєш це слово, — промурмотів Влад.
— Що?
— Нічого. Офіційна версія — отруєння невідомою хімічною речовиною. Але в місті цілком серйозно говорили про вроки. Хто кого врік — версії були різні… Але те, що я зник і більше в місті не з’являвся, — це навело декого на роздуми. Приплели мою маму… Не хочу про це говорити.
— Я все одно нічого не зрозуміла, — прошепотіла Анжела. — Чому прив’язану людину не можна вилікувати? Чому вони, твої однокласники, котрі бачили тебе щодня, — вижили… Вибач, окрім одного… Чому ж у мене таке враження, що я без тебе вмру?
— У тебе правильне враження, — сказав Влад, зітхаючи. — Якби ти була трішки спостережливіша, ти б помітила, що здатність прив’язувати виникає років у дванадцять-тринадцять і наростає з віком. У мої сімнадцять я був іще щеням. А якби ходив до школи тепер… Боюсь, не тільки однокласники, але й усі, кому б не пощастило бачити мене регулярно, швидесенько б віддали Богу душу.
— Нічого такого в дванадцять років зі мною не траплялося, — заперечила Анжела. — Барон мене заловив у п’ятнадцять…
— Може, в тебе по-іншому, — сказав Влад, не бажаючи продовжувати розмову.
Сонячна пляма переповзла з його обличчя на груди. Протяжливо затріщав високий стовбур. Пробігся по волоссю прохолодний вітер.
— А чому ми такі? — запитала Анжела. — Чому — ми — такі?
— У нас обох невідомі батьки, — сказав Влад. — Може, ми за походженням інопланетяни?
Він хотів пожартувати, але слово пролунало надто вже серйозно. Анжелині очі округлилися:
— Думаєш?
— Жарт, — сказав Влад.
«…пронизаний путами, як коренями. Люди народжуються вже прив’язаними, вже сповитими. Цілком вільні ростуть тільки в притулках, та й то — не всі…
Ми поплутані ремінцями і білизняними мотузками, шовковими шарфами і лляними простирадлами. Пута схожі на павутину, на сітчасті пластмасові авоськи, у яких раніше продавали картоплю. На упряж. На прикрасу. На сільце.
Усі пута коли-небудь відмирають. І люди, зв’язані вже мертвими волоконцями, все ще уявляють, що перебувають у полоні…
А зі мною все навпаки. Я помру, а створені мною пута — залишаться.
Друзяко, я такий радий, що ти — вільна».
Вона не прийшла на зустріч.
Спершу він чекав її, сидячи в машині, потім виліз назовні. Автобуси підходили з інтервалом у десять хвилин. Коли Анжели не виявилося в третьому за ліком автобусі, Владу стало дуже незатишно.
Минуло сорок хвилин. Потім п’ятдесят. І ось уже цілісіньку годину Влад безглуздо стирчав на зупинці, він навіть радіо включив, щоб перевірити, чи не бреше годинник. Годинник не брехав. Звичний ритм зібгався, щойно встановленим світопорядком поповзла тріщина.
Влад подзвонив їй на мобільник. Приємний жіночий голос повідомив, що, на жаль, абонент наразі недоступний.
Влад сів у машину, але поїхав не додому, а в готель «Турист». Люб’язний портьє повідомив йому, що мешканка номеру п’ятдесят два пішла рано-вранці і дотепер не поверталася.
Чи хотіла Анжела помучити його? Чи була це чергова демонстрація? Чи вона просто перечепилася на вулиці, вдарилася головою і втрапила до лікарні? І не може навіть подзвонити?
А може, сталося щось іще?
Влад ніколи не переймався особливо питаннями, чим вона живе, чим займається і де гроші бере. Ці незручні питання завжди відкладалися на «потім», тож, звісно, така ситуація не могла тривати вічно. Останнім часом Влад, зачарований рахунком «один-два-три», неприпустимо мало думав про майбутнє.
Покрутившись трохи у холі готелю, Влад рушив назад, додому. Щохвилини усередині нього наростала ірраціональна туга. За кожним поворотом увижалася фігура в червоному пальто, і він ні з того ні із сього пригальмовував, та так, що машину злегка заносило на слизькій дорозі, й двічі йому роздратовано просигналив водій з авто позаду.
Щойно переступивши поріг, він почув довгий телефонний дзвінок. Мало ключ не зламав, відмикаючи, схопив трубку:
— Алло?!
— Владе, мені треба негайно поїхати.
— Де ти? — запитав він з погано приховуваною жадобою.
— Ти що, не зрозумів?! Мені треба поїхати. Ти можеш виїхати просто зараз?
— Можу… Зажди. Куди їхати? Куди виїхати? У мене зобов’язання перед видавництвом…
— Мені треба поїхати, — повторила Анжела, втрачаючи решки терпіння. — Мені треба. Негайно. Через годину ти міг би мене підібрати в готелі? Чи ні… Ліпше на звичному місці, на зупинці. Чи ні… краще їдь від свого будинку в напрямку міста, і десь біля турбази — знаєш, де турбаза? — я тебе перехоплю.